Практтичний психолог Наталія РЕНАР

1.     Поняття і основні види конфлікту
2.      Стадії конфлікту
3.      Моделі і стилі виходу з конфлікту
4.      Технології врегулювання конфлікту
5.     Практична частина
6.     Рефлексія

Поняття і основні види конфлікту

Наука трактує поняття конфлікту різними формулюваннями, але в цілому, все зводиться до одного — це протиріччя, вирішення якого набуло гострої форми. Через що це так відбувається? Факторів насправді багато, умовно їх можна розділити на 2 категорії:

Зовнішні: соціальна поляризація, економічна і політична ситуація в країні, посилення соціального розшарування, напружена атмосфера в суспільстві і т.п.;

Внутрішні: обґрунтовані (фінансові, організаційні моменти) і необгрунтовані (психологічний фактор, особиста неприязнь).Якщо розглядати конфлікти в розрізі організації, то можна виділити 4 основні види:

Конфлікт всередині людини. Такі є абсолютно у кожного. Полягають в невирішеному протиріччі з самим собою на психологічному рівні. Згодом вони так чи інакше транслюються на інших людей і виникає другий вид конфлікту.

Міжособистісний. Періодичне виникнення протиріч між людьми неминуче. Але далеко не всі вони переростають в конфлікт. Для цього потрібен додатковий фактор з числа тих, що були перераховані вище.

Конфлікт між групою і людиною. «Зі своїм статутом у чужий монастир не ходять». Ця стародавня приказка точно відображає суть такого протистояння. Найчастіше протиріччя виникають через небажання людини підкорятися правилам і принципам, за якими живе група. По суті це конфлікт між прагненням особистості до індивідуальності і феноменом колективістського мислення.

Конфлікт між групами. Зазвичай виникає між структурними підрозділами організації. Причина – нерівномірний розподіл сфер впливу і ресурсів. Однак буває і так, що в одному відділі формується дві (або більше) неформальних груп, які мають протиріччя в інтересах. Чималу роль в цьому відіграє і тип комунікації, який використовує компанія. Більш докладно про це ви зможете дізнатися з нашої статті

Стадії конфлікту: 1. Виникнення конфліктної ситуації. – інцидент – ситуація, при якій одна з сторін починає діяти, завдаючи шкоди іншій; – усвідомлення ситуації як конфліктної, причому варіантами такого усвідомлення може бути: • адекватно усвідомлений конфлікт (правильне, відповідне реальності, розуміння); • неадекватно усвідомлений конфлікт (викривлення тих чи інших аспектів); • неусвідомлений конфлікт (конфліктна ситуація існує об’єктивно, але суб’єкти взаємодії цього не розуміють); • уявний конфлікт (конфліктної ситуації не існує, але суб’єкти взаємодії сприймають свої стосунки як конфліктні). 2. Апогей конфлікту – протиборство сторін у формі демонстративних висловлювань, інколи і фізичних дій. Це зіткнення має гострий емоційний характер і відрізняється високим ступенем напруженості учасників. Стадія апогею конфлікту має внутрішню динаміку, що може бути визначене як її етапи. • поступове посилення позицій учасників за рахунок введення все більш активних сил, а також за рахунок накопичення досвіду протистояння; • збільшення кількості проблемних ситуацій та поглиблення початкової проблемної ситуації; • підвищення конфліктної активності учасників, зміна її характеру у бік його жорсткості, залучення нових осіб; • зростання емоційної напруги, що може здійснювати як мобілізуючій, так і дезорганізуючий вплив на поведінку учасників; • зміна ставлення до проблемної ситуації і конфлікту в цілому. 3. Вирішення конфлікту здійснюється завдяки зміні об’єктивної конфліктної ситуації або ж шляхом трансформації образів ситуації у суб’єктів взаємодії. Вирішення конфлікту може бути повним або частковим.

Конструктивні (функціональні) конфлікти призводять до прийняття обґрунтованих рішень і сприяють розвитку взаємовідносин. Виділяють наступні основні функціональні наслідки конфліктів для організації: 1. Проблема вирішується таким шляхом, який влаштовує всі сторони, і всі відчувають себе причетними до її вирішення. 2. Спільно прийняте рішення швидше і краще втілюється в життя. 3. Сторони набувають досвід співпраці при вирішенні спірних питань. 4. Практика вирішення конфліктів між керівником і підлеглими руйнує так званий «синдром покірності» — страх відкрито висловлювати свою думку, відмінну від думки старших по посаді. 5. Поліпшуються відносини між людьми. 6. Люди перестають розглядати наявність розбіжностей як «зло», що завжди приводить до поганих наслідків. Деструктивні (дисфункціональні) конфлікти перешкоджають ефективній взаємодії і ухваленню рішень. Основними дисфункціональними наслідками конфліктів є: 1. Непродуктивні, конкурентні відносини між людьми. 2. Відсутність прагнення до співпраці, добрих стосунків. 3. Уявлення про опонента, як про «ворога», про його позицію — тільки як про негативну, а про свою позицію — як про виключно позитивну. 4. Скорочення або повне припинення взаємодії з протилежною стороною. 5. Переконання, що «перемога» в конфлікті важливіше, ніж вирішення реальної проблеми. 6. Почуття образи, незадоволеності, поганий настрій. Реалістичні конфлікти викликані незадоволенням певних вимог учасників або несправедливим, на думку однієї або обох сторін, розподілом між ними якихнебудь переваг. Нереалістичні конфлікти мають на своїй меті відкритий вираз накопичених негативних емоцій, образ, ворожості, тобто гостра конфліктна взаємодія стає тут не засобом досягнення конкретного результату, а самоціллю. Внутрішньоособистісний конфлікт має місце тоді, коли відсутня згода між різними психологічними факторами внутрішнього світу особистості: потребами, мотивами, цінностями, почуттями і т. д. Такі конфлікти, пов’язані з роботою в організації, можуть приймати різні форми, проте найчастіше це рольовий конфлікт, коли різні ролі людини пред’являють до нього різні вимоги. Наприклад, будучи хорошим сім’янином (роль батька, матері, дружини, чоловіка і т. д.), людина повинна вечори проводити вдома, а становище керівника може зобов’язувати його затримуватися на роботі. Тут причина конфлікту — неузгодженість особистих потреб і вимог виробництва. Міжособистісний конфлікт — це найпоширеніший тип конфлікту. В організаціях він проявляється по-різному. Однак причина конфлікту — це не тільки відмінності в характерах, поглядах, манері поведінки людей (тобто суб’єктивні причини), найчастіше в основі таких конфліктів лежать об’єктивні причини. Найчастіше це боротьба за обмежені ресурси (матеріальні засоби, обладнання, виробничі площі, робочу силу і т. п.). Кожен вважає, що в ресурсах має потребу саме він, а не хтось інший. Конфлікти виникають між керівником і підлеглим, наприклад, коли підлеглий переконаний, що керівник пред’являє до нього непомірні вимоги, а керівник вважає, що підлеглий не бажає працювати в повну силу. Конфлікт між особистістю і групою виникає тоді, коли хто-небудь з членів організації порушує норми поведінки або спілкування, що склалися в неформальних групах. До цього виду відносяться і конфлікти між групою і керівником, які найбільш важко протікають при авторитарному стилі керівництва. Міжгруповий конфлікт — це конфлікт між формальними і (або) неформальними групами, з яких складається організація. Наприклад, між адміністрацією і рядовими працівниками, між працівниками різних підрозділів, між адміністрацією і профспілкою. Соціальний конфлікт — це виникнення суперечності між будь-якими складовими соціальної структури (людьми, соціальних груп) або зіткнення з причини подібності бажання володіти чимось або цінним для конфліктуючих сторін. Суб’єкти конфлікту (учасники): Підбурювачі.

Розрізняють чотири основних типи конфлікту: внутрішньоособистий конфлікт – найчастіше виникає тому, що певному працівникові різні керівники ставлять суперечні та навіть протилежні вимоги; виникає внаслідок недоліків делегування повноважень, структури управління, застосування стилів керівництва; цей тип конфліктів пов’язаний з низьким рівнем задоволення від праці, невпевненістю в собі чи в організації, часткою якої є працівник;. міжособистий конфлікт – виникає при розподілі ресурсів, робіт, матеріальних заохочень обов’язків тощо, а також через різні риси характеру, знань, кваліфікаційних параметрів, рівнів інтелекту, сумісності тощо; цей тип конфлікту найбільш поширений, а також він є зіткненням особистостей; конфлікт між особистістю і групою – породжується порушеннями групових норм, своїх обов’язків, загальних “правил гри”, етики поведінки, культури взаємовідносин тощо; міжгруповнй конфлікт – виникає між лінійним і штабним персоналом, профспілкою і адміністрацією, формальними і неформальними групами, а також у ході боротьби між структурними підрозділами за матеріальні, трудові чи фінансові ресурси; основною причиною є зіткнення інтересів різних груп. Будь-який тип конфлікту має свої причини. Найбільш поширеними з них є: – обмеженість ресурсів; – взаємозалежність завдань, – розбіжності в цілях; – відмінності в уявленнях, цінностях, інтересах, в манері поведінки та життєвому досвіді: – незадовільні комунікації. Є декілька способів управління конфліктною ситуацією, які можна поділити на дві категорії: структурні і міжособисті. До структурних методів відносять: – роз’яснення вимог до праці, – використання координаційних та інтеграційних механізмів; – встановлення загальноорганізаційних координаційних цілей; – використання системи винагород, Виникнення конфліктної ситуації, її гострота, схильність до розвитку чи, навпаки, до згасання, залежить від особистих якостей людей, які беруть участь у ситуації. При цьому конфлікт швидко вирішується, якщо хоча б один з учасників конфліктної ситуації володіє міжособистими стилями вирішення конфліктних ситуацій. Є п’ять таких стилів: – ухилення, яке полягає в тому, що людина намагається відійти від конфлікту; – згладжування – характерний поведінкою, що не варто злитися, оскільки в кінцевому підсумку це негативно позначиться на всіх; – примушування – переважають намагання примусити прийняти його точку зору будь-яким чином; недолік цього стилю полягає в тому, що він пригноблює ініціативу співробітників, створює велику вірогідність недоврахування всіх чинників, оскільки представляє тільки одну точку зору; – компроміс – характеризується прийняттям точки зору іншої сторони, але тільки до певної межі; – вирішення проблем – характеризується визнанням розбіжностей у думках і готовністю ознайомитися з іншими точками зору, щоб зрозуміти причини конфлікту і знайти вихід, прийнятний для всіх сторін. Отже, в складних ситуаціях, де різноманітність підходів і точна інформація є запорукою для прийняття розумних рішень, появу конфліктних ситуацій потрібно навіть стимулювати, використовуючи їх як один із засобів вирішення проблем. Однак при цьому обов’язково потрібно володіти способами вирішення та виходу з конфліктних ситуацій. Менеджер повинен розробити свою стратегію успішного врегулювання конфліктів, щоб запобігти напруженню або тривалому невдоволенню, які, у свою чергу, несприятливо впливають на моральний стан і продуктивність роботи працівників. Найчастіше доводиться мати справу з двома типами конфліктів: поміж працівниками та між керівником і одним із його працівників.

Міжособистісні стилі розв’язання конфліктів. Відомо п’ять основних міжособистісних стилів (методів) розв’язання конфліктів:

1. ухиляння;

2. поступка;

3. примушування;

4. компроміс;

5. співробітництво.

Ухиляння. Цей стиль має на увазі, що людина прагне уникнути конфлікту, тобто не допустити ситуації, яка спровокує виникнення протиріч. Наприклад, не вступати в обговорення питань, які можуть викликати розбіжності. Така поведінка можлива, якщо: • результат конфлікту для індивіду не надто важливий; • ситуація занадто складна і вирішення конфлікту потребує багато зусиль його учасників; • у індивіда не вистачає влади для вирішення конфлікту на його користь. Доцільність застосування такого стилю керівником: • керівник відчуває високу напруженість в колективі і відчуває необхідність зниження напруженості у взаємовідносинах; • у керівника багато турбот і він не хоче бути втягнутим у конфліктну ситуацію і понести додаткові витрати часу і зусиль; • керівникові необхідно виграти час, який дасть йому змогу заручитися підтримкою, отримати додаткову інформацію та інше. Якщо таку форму обирає керівник, це дає йому можливість уникнути відповідальності, не заглиблюватися занадто у проблему, ухилитися від вирішення конфлікту. Поступка. Той, хто дотримується даної стратегії так, як і в попередньому випадку намагається ухилитися від конфлікту. Однак причини в цьому випадку інші – людина жертвує особистими інтересами на користь інших. При цьому дії індивіду спрямовані на збереження і відновлення сприятливих відносин з опонентом шляхом залагоджування розбіжностей. Цей стиль характеризується поведінкою, яка диктується переконанням, що не варто сердитися, тому що “ми всі – одна щаслива команда і не слід розгойдувати човен”. При цьому “залагоджувач” намагається не випустити назовні причини конфлікту, апелюючи до потреб у солідарності. Однак тут є один негативний момент. Можна погасити прагнення до конфлікту в іншої людини і досягти видимості миру, але проблема все рівно залишиться невирішеною. Даний підхід можливий, якщо: • предмет розбіжностей більш суттєвий для опонента, ніж для індивіда; • збереження добрих стосунків з опонентом важливіше від розв’язання конфлікту на свою користь; • у індивіда мало шансів на перемогу. Примушування. У рамках цього стилю превалюють намагання примусити прийняти свою точку зору будь-якою ціною. Той, хто намагається це зробити, не цікавиться думкою інших людей. Особа, що використовує такий стиль, звичайно веде себе агресивно, і для впливу на інших використовує владу, силу закону, зв’язки, авторитет тощо. У результаті цього пригнічується ініціатива підлеглих, творчі починання в їх роботі. Цейметод характеризується активною боротьбою індивіду за свої інтереси, відсутністю співробітництва при пошуку рішень. Умови застосування цього стилю: • сприйняття ситуації як вкрай важливої для індивіда; • наявність великого обсягу влади та інших можливостей наполягти на своєму; • обмеженість часу для розв’язання ситуації. Компроміс. Дана стратегія поведінки характеризується балансом інтересів конфліктуючих сторін на середньому рівні. При компромісі дії учасників спрямовані на пошук рішення за рахунок взаємних поступок, які задовольняють обидві сторони. Здатність до компромісу високо цінується в управлінні, тому що це зводить до мінімуму недоброзичливість і часто дає можливість швидко розв’язувати конфлікт. Важливий момент! Використання цього методу на ранній стадії конфлікту, що виник по важливому рішенню, може завадити діагнозу проблеми і скоротити час пошуку альтернатив. Крім того компроміс може принести лише часткове вирішення конфлікту, оскільки при цьому не усуваються повною мірою причини його виникнення. Тому в деяких випадках вважають, що конфронтація в розумних контрольованих межах більш продуктивна з точки зору розв’язання конфлікту, ніж компроміс. Умови застосування цього стилю: • опоненти володіють однаковою владою; • суб’єкти конфлікту мають взаємовиключні інтереси; • у них немає достатнього резерву часу для пошуку кращого рішення (їх влаштовує проміжне рішення); Компроміс може приймати активну і пасивну форму. Активна форма компромісу проявляється в укладанні чітких договорів, прийнятті якихось зобов’язань тощо. Пасивний компроміс – це відмова від будь-яких активних дій по досягненню взаємних поступок. Наприклад, якщо конфлікт виникає через неможливість між двома співробітниками поділити посаду, пасивні дії можуть призвести до того, що вона буде скорочена. При цьому кожен з них залишиться при своїх інтересах, а відсутність непотрібних баталій дасть змогу зберегти між ними нормальні стосунки. Поняття “компроміс” близьке за своїм змістом до поняття “консенсус”. Схожість між ними полягає в тому, що вони за своєю сутністю відображують взаємні поступки суб’єктів соціальної взаємодії. Співробітництво означає, що індивід бере активну участь у пошуку рішення, яке задовольняє всіх учасників взаємодії, не забуваючи при цьому власних інтересів. При цьому передбачається відкритий обмін думками, зацікавленість усіх учасників конфлікту у виробленні загального рішення. Дана стратегія базується не тільки на основі балансу інтересів, а й на визнанні цінності міжособистісних стосунків. Такий стиль – це визнання розбіжності в думках і готовність ознайомитися з іншими точками зору, щоб зрозуміти причини конфлікту і знайти дії, прийнятні для всіх сторін. Стратегія співробітництва включає в себе всі інші стратегії (ухиляння, поступка, компроміс, примушування). При цьому інші стратегії більшою мірою виступають психологічними факторами розвитку взаємовідносин між суб’єктами конфлікту. Співробітництво, як найскладніша стратегія, відображує намагання протиборчих сторін спільними зусиллями розв’язати проблему. Умови застосування цього стилю: • опоненти мають достатньо часу для розв’язання проблеми; • розв’язання проблеми має для всіх суттєве значення; • визнання цінності міжособистісних інтересів. Наведені стилі (методи) розв’язання конфліктів були узагальнені двома американськими спеціалістами – К. Томасом і Р. Кілменном, які запропонували графічне відображення можливих варіантів поведінки особистості у конфлікті.

Причини винкнендя конфлікту – це явища, події, факти, ситуації, які передують конфлікту і, при визначених умовах діяльності суб’єктів соціальної взаємодії, спричинюють його. Серед великої кількості причин конфліктів передусім виділяють загальні причини, які так чи інакше проявляються практично в усіх виникаючих конфліктах. До них відносяться такі: • соціально-політичні та економічні (пов’язані із соціальнополітичною ситуацією в країні); • соціально-демографічні (відмінності в установках і мотивах людей, зумовлені їх статтю, віком, приналежністю до етнічних груп); • соціально-психологічні (соціально-психологічні явища у групах: взаємовідносини, лідерство, групові мотиви тощо); • індивідуально-психологічні (відображають індивідуальнопсихологічні особливості особистості: здібності, темперамент, характер, потреби тощо). Часткові причини безпосередньо пов’язані з конкретним видом конфлікту (порушення трудового законодавства, службової етики, незадоволеність умовами діяльності та ін.). Конфлікти споконвічно виникають внаслідок порушення балансу інтересів двох і більше сторін. У зв’язку з цим виділяють об’єктивні і суб’єктивні причини конфліктів. Об’єктивні причини конфліктів існують незалежно від волі і бажання учасників взаємодії (обмеженість у ресурсах, погані комунікації тощо). сновні з них: • обмеженість ресурсів, які треба ділити; • взаємозалежність завдань; • розбіжності в меті; • розбіжності в уявленнях і цінностях; ° розбіжності у манері поведінки і життєвому досвіді; • незадовільні комунікації Розподіл ресурсів. Навіть у великих організаціях ресурси завжди обмежені. Керівництво повинне вирішити, як розподілити матеріали, людські ресурси, фінанси між різними групами, щоб найбільш ефективним способом досягнути межі організації. Виділення значної частини ресурсів якомусь одному керівникові чи групі означає, що інші одержать меншу частку від загальної кількості. Таким чином, необхідність ділити ресурси майже безповоротно веде до різних видів конфліктів. Взаємозалежність завдань. Можливість конфлікту існує всюди, де одна людина чи група залежить від іншої людини чи групи. Наприклад, керівник виробничого підрозділу може пояснити низьку продуктивність своїх підлеглих нездатністю ремонтної служби достатньо швидко ремонтувати обладнання. Керівник ремонтного підрозділу, в свою чергу, може звинувачувати кадрову службу, що не прийняла на роботу більш кваліфікованих працівників. Оскільки всі організації є системами, що складаються із взаємозалежних елементів, то при незадовільній роботі одного підрозділу чи людини взаємозалежність завдань може стати причиною конфлікту. Розбіжності в меті. Можливість конфлікту збільшується в міру того, як організації стають більш спеціалізованими і розбиваються на окремі підрозділи. Це відбувається тому, що спеціалізовані підрозділи самі формулюють свою мету і приділяють їм більше уваги, ніж меті організації. Наприклад, відділ збуту може наполягати на виробництві якомога більше різноманітної продукції тому, що це підвищує конкурентноздатність підприємства і збільшує обсяг збуту. У той же час цілі виробничого підрозділу більше спрямовані на валові обсяги і менше на асортимент продукції. Розбіжності в уявленнях і цінностях. Уявлення про якусь ситуацію залежить від бажання досягнути певної мети. Замість того, щоб об’єктивно оцінити ситуацію, люди можуть дотримуватися тих поглядів, які, на їх думку, сприятливі для їх групи і особистих потреб. Ця тенденція була виявлена в одному дослідженні, де керівників різних відділів попрохали вирішити проблему, пов’язану з поліпшенням обслуговування клієнтів. Кожен керівник при цьому вважав, що проблему обслуговування клієнтів найкраще може вирішити саме його функціональний підрозділ. Таким чином, у кожного з керівників були свої уявлення щодо вирішення цієї проблеми, які не збігалися з уявленнями інших керівників. Розбіжності у цінностях – також дуже розповсюджена причина конфлікту. Наприклад, підлеглий може вважати, що він завжди має право на висловлення своєї думки, у той час як керівник вважає, що підлеглий має право висловлювати свою думку лише тоді, коли його питають. Ще приклад: персонал може цінувати свободу і незалежність. Якщо керівник уважно стежить за роботою своїх підлеглих, розбіжності в цінностях, вірогідно, спричинять конфлікт. Розбіжності у манері поведінки і життєвому досвіді можуть збільшити вірогідність виникнення конфлікту. Наприклад, люди, що постійно проявляють агресивність і ворожість і готові сперечатися за кожне слово, створюють навколо себе атмосферу, що може спричинити конфлікт. Дослідження показали, що розбіжності у життєвому досвіді, характері, віці, освіті зменшують ступінь взаєморозуміння та співробітництва між представниками різних підрозділів. Незадовільні комунікації. Погана передача інформації є як причиною, так і наслідком конфлікту. Наприклад, якщо керівництво не може довести до відома підлеглих необхідність реорганізації виробництва, останні можуть відреагувати таким чином, що сповільнять темп роботи. Ці проблеми також можуть виникнути і посилитися через нездатність керівників розробити і довести до відома підлеглих точний опис посадових обов’язків. При цьому у будь-якому з підрозділів буде підґрунтя для утворення міжособистісних та інших конфліктів. Суб’єктивні причини зумовлені передусім конкретною поведінкою індивіда та психологічною структурою особистості – характером, темпераментом, спрямованістю, ціннісними орієнтаціями, потребами тощо. Оскільки кожна людина як особистість багатогранна, суб’єктивні причини набувають різноманітних форм і видів. Вони проявляються як невідповідність цих факторів конкретній життєвій ситуації. (продумати приклади зі соціально-педагогічної роботи)

Керування конфліктами передбачає:

♦ переведення його в сферу раціональної діяльності і взаємодій людей;

♦ продуманість впливу на конфліктну поведінку суб’єктів з метою досягнення бажаного результату;

♦ обмеження протиборства рамками конструктивного залучення в суспільний процес.

Реалістичність процесу управління конфліктами обумовлена рядом необхідних умов.

Серед них:

♦ об’єктивне розуміння конфлікту як реальності;

♦ визнання можливості активного впливу на конфлікт і перетворення його в саморегулюючу систему;

♦ наявність матеріальних, політичних, духовних, інформаційних та інших ресурсів;

♦ наявність правової основи управління конфліктами;

♦ здатність соціальних суб’єктів до узгодження своїх позицій, інтересів і поглядів;

♦ наявність в системі управління інститутів, форм і механізмів, здатних виконувати медіаторні і арбітражні функції.

Регулювання – це окрема форма вирішення конфліктів, яка полягає в тому, що в усуненні суперечностей між опонентами бере участь третя сторона. Залучення третьої сторони можливе навіть і без згоди учасників конфлікту. Під регулюванням конфлікту можна вважати такі дії, які ставлять собі за мету ослабити сам процес боротьби або перевести гостроту відносин в іншу площину, або на інший рівень відносин. Отже, проблема  регулювання конфлікту – це проблема обмеження його негативної дії на суспільні  відносини і перекладення його в суспільно допустимі форми розвитку. Конфлікт, який регулюється, є контрольованим конфліктом, а тому прогнозованим.

Процес регулювання може включати декілька етапів:

1. початок дій - це виявлення і визнання конфлікту як реальності як для самих учасників,  так і для оточуючих або громадськості. Дуже часто це зробити досить важко, бо його хочуть приховати як небажаний. Необхідно мати на увязі, що приховати хочуть обидві сторони;

2. об’єктивна аналітика конфлікту;

3. інституціоналізація конфлікту, коли відбувається визначення правил і норм його протікання, що дозволить ввести конфлікт у форми і межі, прийнятні для суспільства, а також створити можливість передбачати протікання процесу конфлікту;

4. легітимізація конфлікту передбачає визнання суб’єктами яких-небудь суспільних норм і зобов’язань їх дотримуватися;

5. переведення процесу протистояння, багато в чому стихійного, в організований, менш агресивний і руйнівний за своїми діями і можливими наслідками.

Серед численних методів регулювання конфліктів можна виділити заходи щодо поступового Його ослаблення шляхом переведення в інші сфери відносин. Широку практику одержав метод ослаблення конфлікту через переорієнтацію протиборствуючих сторін на зовнішню загрозу. Такою загрозою може стати і раптово виникаюча проблема.

Усунення конфлікту слід розглядати як самостійний метод припинення конфлікту. Його не слід плутати з вирішенням конфлікту. Процес припинення конфлікту відбувається шляхом дії зовнішньої сили, яка ліквідовує або усуває головні структурні елементи конфлікту. Подібний метод силового розведення конфліктуючих сторін застосовується швидко і рішуче. Подібні дії мають сенс, а часто і виправдані, коли результатом їх буде порятунок життя людей, усунення агресії, збереження від знищення великої матеріальної цінності. Дефіцит часу теж може відігравати істотну роль.

Усунення конфлікту можливо провести за допомогою таких заходів:

а) примусове усунення (відчуження) одного з суб’єктів конфлікту від активної протидії (мова не обов’язково повинна вестися про насильницькі дії);

б) виключення можливості для взаємних протидій на тривалий період часу;

в) усунення або ліквідація самого об’єкта конфлікту або якого-небудь дефіциту.

Одним з варіантів припинення конфлікту можна розглядати і такий керівний метод, як раціоналізація відносин, результатом якого можуть стати обставини для ухвалення не зовсім вигідних пропозицій обома сторонами в той час, що дозволив припинити протиборство.

У разі коли керівник упевнений в керованості процесів, що відбуваються в його організації, він може застосувати метод стимулювання конфлікту.

Стимулювання конфлікту – це вид діяльності, направлений на провокацію і стимулювання конфлікту. Подібне стимулювання виправдано тільки за умови, що конфлікт носить конструктивний характер і повністю контрольований. Способи стимулювання можуть бути найрізноманітнішими, але найголовніше, вони повинні бути конструктивними, інакше наслідки можуть виявитися не такими, як чекали.

Серед різноманіття способів і тактик розв’язання конфліктів можна виділити тактику ухилення від конфлікту або метод уникнення. Підставою для виділення подібної тактики можна вважати ступінь готовності (не готовності або не здатності) однієї, або навіть обох сторін, почати активну протидію одна проти одної.

Метод уникнення (ухилення) можуть використовувати різні учасники конфліктного протистояння, як безпосередні учасники, так і ті, хто за своїм статусом може або повинен виступати в ролі посередника для його регулювання. Суть такого методу полягає в ігноруванні самої суті конфліктної ситуації, у відмові від визнання її існування, в самоусуненні, як у фізичному, так і в психологічному значенні. Це може виражатися в тому, що людина в конфліктній ситуації не проявляє яких-небудь дій ні після її вирішення, ні при зміні ситуації. Як будь-який метод, він має свої плюси і мінуси.

Розглянемо в подібному методі спочатку плюси.

Даний метод можливий до використання практично відразу і тому не вимагає додаткових ресурсів; дає можливість тимчасового відстрочення від переходу до її активної частини. Таке відстрочення може навіть запобігти конфлікту, коли в ході його може виявитися неістотність причини конфлікту, або може статися перегляд однієї із сторін своїх первинних цілей.

Розглянемо недоліки подібного методу.

У разі, коли причина конфлікту дуже значна для однієї із сторін, а друга вибрала подібний метод, може реально відбутися ескалація конфлікту. В кожній конкретній конфліктній ситуації необхідна реальна оцінка ступеня важливості для кожної зі сторін предмета конфлікту, бо тактика затягування може тільки законсервувати проблему, результатом чого може бути перехід однієї зі сторін до загострення протистояння.

При всій спірності подібного методу регулювання конфлікту він може бути застосований, проте тільки за певних ситуацій. Розглянемо деякі з них.

♦ Дуже часто причинами конфліктних ситуацій можуть виступати неістотні, що відкривають тільки частину глибинних передумов конфлікту. В подібних ситуаціях вступ до протиборства можна розглядати як марну витрату сил, яка не зможе конструктивно закінчити конфлікт.

♦ Тимчасові параметри так само можуть вплинути на ухвалення такого методу поведінки. Виправданням можуть виступати більш важливі проблеми, відвернення від яких може принести більшу втрату.

♦ Момент обмеженості інформації про предмет конфлікту, необхідність додаткового часу для добору даних для можливого ефективного завершення конфлікту.

♦ Ухилення від конфлікту також можна вважати адекватним за ситуації, коли одна зі сторін просто не в змозі на рівних вступити в протистояння або для успішного його вирішення. Це можуть бути і суб’єктивні чинники однієї зі сторін, зміна яких через певний час може сприятливо вплинути на результат зіткнення.

Зустрівшись з конфліктною ситуацією, не варто, як ми вже знаємо, шукати причини конфлікту між людьми тільки через несхожість їх характерів. Якщо це не є виключною причиною, то ця несхожість виступає одним з факторів конфліктного протистояння. Серед методів впливу на конфліктну ситуацію можна розглянути структурні методи, до яких відносяться роз’яснення вимог до роботи, використання загально-організаційних комплексних цілей і використання системи винагород.

Роз’яснення вимог до роботи. Рівень інформованої, а точніше ії перекрученість і неточність є однією із серйозних причин багатьох конфліктних ситуацій, тому даний метод передбачає всебічне роз’яснення того, які результати очікуються від кожного, якими повинні бути їхні рівні, канали інформації, системи повноважень і відповідальності, а також чітко визначена політика, процедури і правила. Ясність системи організації роботи може бути тут недостатньою, ясність повинна бути на особистісному рівні, усі повинні добре розуміти, чого від них чекають і в якій ситуації.

Координаторські й інтеграційні механізми. Одним із результативних методів впливу на управління конфліктною ситуацією можна розглядати застосування координаційного механізму, що складається з ланцюга команд. Цей метод, розроблений представниками адміністративної школи керування, спрямований на встановлення ієрархії повноважень, що сприяє впорядкуванню взаємодії людей і прийняттю рішень усередині організації.

В управлінні конфліктною ситуацією дуже корисні засоби інтеграції, такі як управлінська ієрархія, використання служб, що здійснюють зв’язок між функціями, міжфункціональні групи, цільові групи і наради з представниками різних відділів.

Дослідження західних учених показують, що організації, що підтримували необхідний для них рівень інтеграції, домагалися більшої ефективності, ніж ті, які не зробили цього.

Загально-організаційні комплексні цілі. Встановлення подібної мети, як структурного методу, вимагає поєднання зусиль великої кількості людей, які були задіяні у груповій діяльності. Ідея, що закладена в ці вищі цілі, – направити зусилля всіх учасників на досягнення загальної мети, щоб вона стала метою кожного.

Структура системи винагороди. Винагороди можна використовувати як метод впливу на конфліктну ситуацію, тому що це може впливати на поводження людей, задіяних у протистоянні, і за певних обставин уникнути дисфункціональних наслідків. Люди, що вносять свій внесок у досягнення загально-організаційних комплексних цілей, допомагають і намагаються підійти до вирішення проблеми комплексно, повинні винагороджуватися. Величезне значення має ситуація, щоб система винагород не заохочувала неконструктивного поводження окремих осіб або груп.

Систематичне скоординоване використання системи винагород і заохочень тих, хто сприяє здійсненню саме загально-організаційних цілей, допомагаючи людям зрозуміти, як їм варто поводитись в конфліктній ситуації, повинне повністю відповідати прагненню керівництва.

Оцінкою керуючих дій на вирішення конфліктів повинні виступати показники конструктивності їх розв’язання – ступінь вирішення суперечності, який лежав в основі конфлікту, і перемога в протистоянні того опонента, який був правим. З такою позицією слід погоджуватися, адже чим повніше зняте конфліктне протистояння між його учасниками, тим більше упевненості в тому, що між ними надалі протиборство не переросте в конфліктне протистояння або протиборство. Перемогу справедливості в конфлікті необхідно розглядати як ствердження істини, справедливості, оптимізації соціально-психологічного клімату в організації або групі. В той же час необхідно пам’ятати, що у протилежної сторони так само присутні свої інтереси, які не слід ігнорувати. Саме конфлікт є тією ситуацією, коли ці інтереси можна через переорієнтацію мотивацій протилежної сторони відвести від конфліктного протистояння.

3. Моделі і стилі виходу з конфлікту

Будь-який конфлікт має свою завершальну стадію. В конфліктології виділяється декілька моделей і стилів виходу з конфлікту, які відображають різні форми його вирішення. Всі моделі закінчення конфлікту визначаються стратегіями поведінки сторін в конфліктах, які, у свою чергу, залежать від ситуації, рівня розвитку конфлікту, ступеня його інтенсивності і т.ін. Стратегія поведінки сторін в конфлікті визначає і впливає на стиль виходу з нього. Вибраний стиль поведінки в конкретному конфлікті визначається рівнем задоволення своїх інтересів, який сформувала собі кожна із сторін.

Вибір стратегії виходу з конфлікту залежить від багатьох чинників. Такими чинниками можуть стати і особисті якості кожного з суб’єктів конфлікту, і їх соціальний статус, і можливі його наслідки і т.ін.

Стиль конкуренції визнає, перш за все, активність конфліктуючих суб’єктів, самостійність у виборі шляху досягнення своїх цілей, не ставить мети пошуку співпраці, учасники повинні володіти вольовими якостями. Метою подібного суб’єкта є задоволення, перш за все, своїх інтересів за рахунок інтересів інших. Стратегія конкуренції – це, по суті, стратегія суперництва, нав’язування іншій стороні вигідних для себе рішень. Подібний стиль може нести в собі позитивність за умови очевидності конструктивності запропонованих рішень; вигідності для колективного інтересу; можливості реального завершення протистояння. Можна говорити про те, що подібна стратегія, при всій своїй спірності, а деколи і небезпеки, є доцільною в екстремальних і принципових ситуаціях.

Сам собою стиль може нести елементи агресивності, що не можна плутати з ворожістю, може викликати навіть засудження, проте позитивні результати і обопільне дотримання правил протистояння надалі виправдають подібну поведінку. Найпоширенішим впродовж довгого часу подібний стиль є в економічних конфліктах.

Стиль пристосування – можна вважати як вимушений або добровільний крок однієї із сторін протистояння від боротьби шляхом складення своїх позицій. Відмовляючись від боротьби, учасник конфлікту поступається своєму опоненту, відмовляється повністю або частково від своїх інтересів і погоджується на його домінуючу роль.

Подібний стиль поведінки в ході вирішення конфлікту не варто однозначно розцінювати як поразку. Доцільність такого стилю очевидна, коли суб’єкт усвідомлює, що у разі деяких поступок він втрачає менше, ніж у разі продовження боротьби і повної поразки. Перехід на подібний стиль поведінки може нести в собі і реальну можливість пошуку варіантів, які змогли б задовольнити обидві сторони. В подібному стилі закладений і великий потенціал морального чинника. Поступаючись, погоджуючись або навіть відмовляючись від своєї первинної мети за ради припинення протистояння або добровільно жертвуючи свої інтереси ради іншої сторони, подібний стиль поведінки може одержати досить велику моральну компенсацію і не розглядатися як поразка. Варіант, коли вас не турбують наслідки, а інша сторона внаслідок вашого вчинку одержить користь (не погоджуючись з нею, по суті), можна говорити, що стратегія пристосування так само реалізувалася, хоча її позитивність кожна із сторін може оцінити по-різному.

Стиль ухилення – застосовується, коли одна із сторін, або навіть обидві сторони, втратили інтерес до продовження протистояння при появі сумніву в позитивному його результаті, притому, що предмет конфлікту не зникає. За своїм змістом ця стратегія не направлена на вирішення проблеми, швидше ми можемо побачити тут прагнення вийти з конфлікту з мінімальними втратами. На цей стиль поведінки переходять, найчастіше після невдалих активних дій. Оскільки подібний стиль несе в собі простий відхід від проблеми, то і сумісних зусиль щодо розв’язання проблеми в подібному стилі ми не побачимо.

Доцільність і конструктивність подібного стилю можна вважати при дуже тривалих за часом конфліктах, коли розмитими стають первинні цілі конфлікту для його учасників. В подібних ситуаціях просте ігнорування конфліктної ситуації, дії щодо її розв’язання можуть привести до згасання конфлікту і самостійного Його завершення, а можливо навіть і до його вирішення.

Стиль співпраці – вважається найскладнішим стилем поведінки, але в той же час і найбільш плідним.

Сутність співпраці – це пошук найконструктивніших форм вирішення проблем.

Протилежний суб’єкт конфлікту розглядається вже не як супротивник, а хоч би як партнер щодо пошуку способів вирішення проблеми. Подібний стиль можна віднести до активних, в той же час він не терпить спонтанності та імпровізації. Реалізація даного стилю, природно, не може бути універсальною до будь-яких типів конфліктів/Найбільш оптимальним для нього може бути ситуація, коли обидві сторони не бажають вести одна проти одної агресивних дій, і вони не бажають протилежній стороні повного розгрому. В подібних ситуаціях можливий сумісний пошук взаємовигідних вирішень, або на основі компромісу, або через пошук альтернативних варіантів.

Стиль компромісу полягає в розумінні учасників конфлікту, що вирішення спірного питання можливе тільки через взаємні поступки. Необхідним чинником використання даного стилю поведінки виступає не тільки можливість, але бажання кожної із сторін.

Якщо поступки носитимуть односторонній характер – це вже не буде компроміс. Тут необхідно не тільки відмовитися від частини своїх раніше заявлених вимог, але і визнати, хоч би частково, претензії іншої сторони.

Існує багато оцінок подібної поведінки, у тому числі і як поразка, що є серйозним упущенням. Найприйнятнішою оцінкою можна вважати варіант вдалого відступу або як останню можливість знайти вихід із складного становища. Даний стиль можна вважати і найбільш оптимальним у вирішенні конфліктів ще і тому, що через нього можливе, хоча і різною мірою, але задоволення обох сторін.

Кожний стиль поведінки в конфлікті може бути ефективний тільки за певних умов.

Реальність конфліктних ситуацій примушує, як правило, застосовувати комбінацію з різних стилів. На вибір стилю серйозно впливає і конкретна обстановка, і характер учасників конфлікту, і кінцева поведінка опонента.

4. Технології врегулювання конфлікту

Процес вирішення конфліктів реалізується за рахунок різних технологій. Технології являють собою систему способів, методів, підходів, численних тактичних прийомів, моделей ціле направлених ігор. Розглянемо найбільш відомі, що застосовуються на практиці найчастіше.

Інформаційні технології, по своїй суті, є технологіями протидії щодо появи І їх розростання ще на етапі свого латентного зародження і спрямовані на прискорене виявлення зацікавлених сторін, припинення розростання конфлікту.

У будь-якій складній і заплутаній конфліктній ситуації, як правило, циркулює надзвичайно багато перекрученої, випадкової, а часом і свідомо помилкової інформації, особливо багато з’являється різноманітних чуток і вкрай бракує достовірної інформації.

Ліквідація дефіциту інформації й усунення чуток можуть інформаційно забезпечити регулювання конфлікту, а в деяких ситуаціях і суттєво знижують гостроту протистояння або навіть приводять до його завершення.

Дієвість розглянутої технології залежить від ряду факторів, серед них: по-перше, бажання побачити реальні події, чому може перешкодити зайвий завзятий “захист честі мундира”, або бажання не “виносити сміття з будинку”; по-друге, об’єктивне сприйняття конфлікту всіма учасниками конфлікту, а також того оточення, де він протікає. Участь широких соціальних прошарків у конфлікті ще більше підвищує роль системи комунікації й інформування на всіх рівнях соціальної ієрархи. Доступність інформації, а також право на неї вимагається демократичним режимом і є базовою умовою функціонування громадянського суспільства.

У той же час не можна дане право абсолютизувати, тому що неконтрольована інформація, особливо спрямована на розпалення расових, національних або соціальних протиріч і ворожості, геноциду, ідеї фашизму може стати, а в реальності, і стає причиною прояву конфлікту і порушником демократичних прав у суспільстві.

Комунікативні технології спрямовані на створення умов, за яких змогли б нормалізуватися взаємини між людьми і групами, і в ході яких можна було б дійти згоди.

Серед різних методик використання подібних технологій можна запропонувати для розгляду методики Дена І Бауерів, що у своїй суті включають чотири етапи для нормалізації взаємин. Ці методики базуються на пошуку умов для проведення розмови, вислуховування аргументів один одного і їх уважне обговорення, а потім спроби сформулювати взаємоприйняті пропозиції.

Організаційні технології передбачають структурно – організаційні заходи впливу, що змогли б нормалізувати взаємини серед співробітників, у крайньому випадку хоча б заблокувати розвиток конфлікту. Серед розглянутих заходів можуть бути кадрова перестановка, дисциплінарні міри покарання або стимулювання, різні виховні заходи.

Показовими у цьому плані можуть виступати зустрічні ініціативи по зняттю напруги, розроблені соціальним психологом Ч. Осгудом, що містять такі правила:

а) робити публічні правдиві заяви про бажання однієї із сторін припинити ескалацію конфлікту;

б) роз’яснювати про наявність необхідних передумов для можливого примирення;

в) стимулювати опонента до обміну взаємовигідними вчинками, однак не ставити їх у якості передумови виконання своїх обіцянок;

г) можливість тривалості виконання поступок через незгоду з боку іншої сторони.

Різноманітні методи вирішення конфліктів можна розбити на дві групи – негативні і позитивні. До негативних методів можна віднести усі види боротьби, що мають на меті досягнення перемоги однієї із сторін і руйнування самої можливості угод між ними.

Позитивні методи передбачають можливість збереження умов для угод між суб’єктами конфлікту. До них можна віднести різноманітні переговори і види конструктивного суперництва. Відмінність між негативними і позитивними методами є досить умовною і відносною, тому що в практичній діяльності по керуванню конфліктами вони дуже часто доповнюють один одного.

5. ПЕРЕГОВОРИ І СТИЛІ ЇХ ПРОВЕДЕННЯ

Найбільш універсальним і широко застосовуваним методом вирішення конфлікту є переговори. Як метод вирішення конфліктів переговори являють собою набір тактичних прийомів, спрямованих на пошук прийнятних для всіх сторін рішень у конкретній конфліктній ситуації.

Щоб переговори стали можливими, обов’язково мають бути наявні необхідні умови, серед них зацікавлені сторони, що залежать одна від одної, відсутність домінування однієї із сторін, уміння чітко викладати свої думки, наявність розумних меж, у рамках яких можна діяти, уміння працювати в команді, реалістичний погляд на події і т.ін.

Правильне проведення переговорного процесу передбачає проходження декількох етапів.

1. Підготовка до початку переговорів.

2. Початок переговорів і вибір стилю і методу їх проведення.

3. Пошук компромісного рішення.

4. Завершення переговорів. Розглянемо кожен етап окремо.

1. Незалежно від теми майбутніх переговорів необхідно узгодити ряд процедурних питань.

Необхідно здійснити вибір місця і час зустрічі. Варіантами можуть виступати, як своя “територія”, почергове проведення зустрічей на території учасників переговорів, або вибір нейтральної території.

Тимчасові параметри переговорів повинні виходити з реальних можливостей їхніх учасників.

Порядок денний переговорів уже може стати інструментом для регулювання ходу переговорів. У процесі його складання визначається коло питань для обговорення, установлюється порядок їх обговорення. Розробка порядку повинна внести системність у процедуру проведення засідань, особливо коли проблема є багатоплановою або коли в переговорах повинні бути задіяні кілька сторін.

Зовсім не другорядним є питання про склад і кількість учасників переговорів і, насамперед, хто очолить кожну з делегацій. При виборі голів делегацій необхідно враховувати не тільки рівень переговорів, повноваження, але і можливі особисті симпатії й антипатії опонентів.

Склад учасників повинен визначатися цінністю кожного з його членів у ході майбутнього переговорного процесу.

Найважливішим елементом змістовної сторони підготовчої роботи є аналіз проблем і інтересів конфліктуючих сторін. Успіх у переговорах буде сумнівний без досконального аналізу сформованої ситуації, а так само переплетень інтересів, причому не тільки власних, але й інтересів опонентів. У ході підготовки необхідно враховувати, що розбіжність одних інтересів не означає, що в опонентів не може бути загальних інтересів.

Попередній пошук можливого збігу інтересів може бути не тільки корисний в майбутньому, але розцінюватися протилежною стороною, як знак доброї волі.

До початку переговорів кожна з конфліктуючих сторін повинна оцінити можливі альтернативи підписання договору, як міру, що здатна захистити від прийняття небажаної угоди й одночасно запобігти відмові від можливої домовленості. Альтернативу необхідно оцінити не тільки власну, але і, по можливості, прозондувати аналогічні варіанти альтернатив інших сторін.

Наступним кроком у підготовці до переговорів повинне бути продумування варіантів питань, що виносяться спочатку на обговорення. Проблематичним може бути винесення на початок переговорів найбільш спірних проблем.

До підготовки проведення переговорів варто включити і роботу із створення різних варіантів як можливих рішень, так і пропозицій щодо них. На цьому етапі можна вважати підготовчу роботу завершеною. Паралельно повинна вестися підготовка необхідних матеріалів довідкового характеру і необхідних документів.

У разі участі в переговорах делегацій варто до початку переговорів узгодити усередині групи свої позиції, варіанти рішень, ролі і стилі поведінки кожного. Треба чітко знати, що групове прийняття рішення має як свої позитивні сторони, так і ряд серйозних недоліків.

2. Процес ведення переговорів пов’язаний із прямою взаємодією опонентів або взаємодією при участі третьої сторони. Розглянемо цей процес, розбивши Його на декілька під етапів.

А) Уточнення інтересів і позицій сторін. Незважаючи на плідну підготовку, на цьому періоді ведення переговорів відбувається обмін інформацією, точками зору і позиціями сторін. Доцільність викладу максимальних вимог відразу на початку переговорів можна вважати вкрай небажаною, що зменшує шанси сторін на угоду. Істотне значення має і та атмосфера, в якій буде розпочинатися переговорний процес.

Б) Етап обговорення. На цьому етапі учасники переговорів повинні виробити основні параметри спільного вирішення проблеми. Не в останню чергу професіоналізм учасників переговорів залежить від їхнього уміння слухати, уміння переконувати, уміння ставити запитання. У разі коли обидві сторони переговорного процесу виявлять прагнення до рішення проблеми, результатом цього етапу обговорення стають визначення основних варіантів щодо спірних питань. У разі успішного завершення цього етапу переговорів відбувається перехід до третього його етапу.

3. Досягнення угоди. На базі знайдених варіантів щодо ключових проблемних питань конфліктуючі сторони приступають до розробок підсумкових домовленостей. Це повинен бути остаточний вибір, що знаходиться в зоні припустимих для кожної із сторін рішень, які можуть викликати схвалення опонентів.

Подібна зона називається переговорним простором. Будь-які домовленості можуть бути досягнуті тільки в його рамках. Рамки для кожної із сторін можуть розміщуватися досить далеко від початкових позицій. Тому більш ймовірне досягнення угоди в центральній зоні переговорного простору, відносно однаково віддаленій від меж припустимого.

Досягнення угоди можливе на основі трьох типів рішення: серединного, асиметричного і принципово нового рішення.

Типовим для більшості переговорів є серединне, або компромісне рішення. У цьому разі конфліктуючі сторони йдуть на взаємні поступки. При цьому поступки повинні бути приблизно рівноцінними. Обмін поступками може здійснюватися відповідно до їхньої різної значимості для кожної із сторін. Під час пошуку компромісу поступки не повинні перетнути рамок найменш вагомих інтересів для обох сторін.

Підчас асиметричного рішення поступки однієї із сторін конфлікту можуть значно перевищувати поступки іншої сторони, навіть до повної їх зневаги. Подібне рішення є дуже не стабільним, і при значній асиметрії воно може розглядатися як однозначна поступка опонентові, однак подібна ситуація може розглядатися як змушений і тимчасовий стан.

Третій тип рішення – принципово нове рішення. Пошук подібного рішення є найбільш складним, але в той же час і найбільш оптимальним, тому що протиріччя можуть бути цілком вирішені або у результаті подібного рішення утратити свою актуальність.

Принципово нове рішення шукається на основі аналізу співвідношення інтересів сторін, пошуку непересічних інтересів.

Інший шлях до пошуку нового рішення може лежати через зміну інтересів або їхню переоцінку за допомогою охоплення 8 ході обговорення якомога більшого числа аспектів обговорюваної проблеми.

Робота над угодою може вестися в двох напрямках. Перший передбачає укладення договору в загальних рисах з подальшим узгодженням щодо кожного спірного питання.

Другий – коли йде процес послідовного узгодження кожного спірного питання. При розробці підсумкової угоди велике значення мають об’єктивні критерії, про які бажано домовитися заздалегідь, і щоб вони були визнані обома сторонами. Критерії повинні бути практичними, зрозумілими і недвозначними.

4. Наступним етапом для учасників переговорів повинен стати вибір процедури затвердження рішення. Ця процедура може відбуватися за допомогою стратегії торгу, спільної згоди, консенсусом або більшістю голосів.

У разі успішного завершення переговорів, яке не варто плутати з припиненням укладення договору, відбувається закріплення рішення в підсумкових документах або це може відбуватися через усні домовленості – усе залежить від офіційності ситуації.

У разі, якщо питання контролю за виконанням рішень, питання денонсації його, тимчасові рамки не були закріплені в підписаних документах, відбувається їх обговорення. У них можуть брати участь уже не перші особи.

Підсумовуючи, варто мати на увазі, що не завжди переговори ведуться в розглянутій вище послідовності. В міру просування переговорів конфліктуючі сторони можуть повертатися до уточнення питань, розглянутих раніше. У той же час загальна логіка переговорного процесу зберігається завжди, а порушення її, як правило, приводить до затягнення або зірвання.

У ході переговорів може виникати ситуація, коли одна із сторін може свідомо займати жорстку позицію, власне кажучи, це вказує на опір процесові переговорів, його затягування або навіть зірвання. Якщо друга сторона має бажання продовжити переговори, то подібний стан інша повинна перебороти. У переговорному процесі кожна із сторін вибирає свій стиль поведінки. Конфліктологія виділяє чотири таких стилі ведення переговорів.

Жорсткий стиль цілком відповідає стратегії суперництва. Одна із сторін наполягає на своїх умовах, не Йде на поступки, здійснює тиск на опонента, незважаючи на його інтереси. Уданому разі завершення конфлікту може відбутися за схемою “виграш – програш”. Однак якщо інша сторона так само перейде на подібний стиль ведення переговорів, швидше за все, переговори можуть бути зірвані, а конфлікт може завершитися за формулою “програш – програш”.

При подібному стилі використовуються дві тактики – ультимативна і видавлювання поступок. Ультиматум – заява опонентові в категоричній формі певної вимоги. Подібна тактика може бути корисною, коли є можливість завершити переговори стрімко. Однак ультиматум може повністю зірвати переговори, якщо опонент не схильний відступати.

Видавлювання поступок передбачає використання засобів позиційного і психологічного тиску, маніпуляцій.

М’який стиль відповідає стратегії пристосування І відхилення. Ідея налагодження відносин між суб’єктами конфлікту стимулює до прояву толерантності І поступливості на переговорах. Можливим результатом таких переговорів може стати модель “програш – виграш” (при можливій значній поступці) або “виграш – виграш”, що можна вважати найбільш оптимальним способом завершення конфлікту. Варто враховувати, що такий стиль не є панацеєю, для нього необхідні певні умови, наприклад, коли інтерес до опонента вищий за інтерес, отриманий при перемозі в конфлікті з ним; коли одна із сторін вагається у своєму успіху і може легко піти на поступки; коли вкрай мало шансів на перемогу.

Торговельний стиль відповідає стилю компромісу. Під час переговорів досягнення вигідних для себе результатів реалізуєте ся шляхом мінімальних взаємовигідних поступок з кожного боку. При подібному стилі використовується технологія – позиційний торг, компроміс і консенсус. Результати таких переговорів можуть бути асиметричними на користь більш переконливого із суперників або симетричними, якщо угода виявиться вигідною для обох сторін.

Переговори в стилі співробітництва реалізують мету максимального задоволення інтересів обох сторін. Цікаву технологію розробили для подібного стилю Р.Фішер і У. Юра – метод принципових переговорів. Суть подібного методу полягає в тому, щоб виносити на переговори проблеми, які готові обговорювати обидві сторони. Такий метод базується на чотирьох принципах:

1. люди: відокремити людину від проблеми – обговорювати проблему, а не один одного;

2. інтереси: зосередитися на інтересах, а не на позиціях;

3. варіанти: шукати взаємовигідні варіанти;

4. критерії: наполягати на використанні об’єктивних критеріїв.

6. КОНСЕНСУСНІ ТЕХНОЛОГІЇ ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТІВ

Консенсус (згода) є рішенням, прийнятним для конфліктуючих сторін, у розробці якого свідомо беруть участь всі учасники процесу. Варто чітко розуміти, що подібна угода може базуватися тільки на стабільній згоді, у якій зацікавлені всі учасники конфлікту.

У широкому концептуальному тлумаченні консенсус означає стан масової, колективної й індивідуальної свідомості, коли поділені на групи люди орієнтовані на стратегію соціального партнерства. Змістовним антиподом поняттю “консенсус” у конфліктології виступав поняття “дисенсуалізм” – система відносин людей один до одного (до себе в тому числі), стан духовної організації суспільства, що підпорядковується стратегії поведінки -соціальній конфронтації. Консенсус – це принцип колегіального рішення, протилежного до права вето, він припускає позитивне вирішення на основі погодженої позиції, компромісу, співробітництва.

У той же час, консенсус, як метод вирішення конфліктів, передбачає і наявність певних умов: предмет суперечки повинен бути надзвичайно складним, а Інтереси сторін повинні значною мірою розбігатися, що ускладнило б пошук вирішення конфлікту; обидві сторони готові розпочати пошук в сфері не схожих раніше інтересів; наявність часу для пошуку альтернатив, що змогли б задовольнити обидві сторони; сторони повинні бути зацікавлені в достроковому, але не в тимчасовому вирішенні проблеми.

Використання технології консенсусу при керуванні конфліктами має на меті не тільки мінімізацію його наслідків, але і максимальне збільшення користі для усіх причетних до конфлікту. Крім узгодження інтересів усіх сторін, консенсус передбачає узгодження і з інтересами зовнішньої сторони, з якими повинні погодитися учасники конфлікту.

Досить давнім, добре перевіреним часом, для розв’язання суперечностей є метод залучення посередника як одного із різновидів консенсусних методів. Посередник стає між двома ворогуючими сторонами і допомагає їм знайти варіант вирішення конфлікту.

Він може взяти на себе цю роль неформально або бути призначеним на неї. У багатьох країнах Заходу існують формальні структури, які організовують посередництво як альтернативу правовим та іншим традиційним методам розв’язання суперечок.

У чому полягають посередницькі ролі? Неформальне посередництво пропонує альтернативи, демонструє гнучкий підхід, не бере участі в обговореннях, привертає увагу до думки опонента. По суті, це посередництво повинне у дружній формі підтримувати конфліктуючих, стимулювати їх до уважного ставлення один до одного. При вмілому його використанні сторони навіть не помічають посередницької ролі.

Які переваги надає технологія посередництва?

Перш за все, посередник не втягується у проблему; посередник,’ на відміну від учасників суперечності, є емоційно стабільним; нейтральність посередника дозволяє залучати учасників конфлікту до об’єктивних оцінок та позиції; збільшується кількість альтернатив;

більш продуктивно йде відбір альтернатив, які одночасно влаштували б обох опонентів;

набагато швидше йде процес зближення позицій сторін; посередництво руйнує бар’єри у спілкуванні сторін.

Серед найпоширеніших технологій консенсусу сучасного часу можна виділити різні форми арбітражу.

Зобов’язуючий арбітраж.

Конфліктуючі сторони вибирають групу осіб для розгляду їхньої суперечки і винесення остаточного рішення, що матиме зобов’язуючу силу. Схожості з судовим процесом додає процедура розгляду питання, однак сам процес не має чітких норм, які б регулювали безпосередній розгляд доказів. Якщо процес не допускав грубих помилок, суди можуть надати примусову силу рішенням обов’язкового арбітражу.

Рекомендаційний арбітраж.

Процедура розгляду аналогічна попередньому варіанту, однак, рішення, яке виносить нейтральна особа, носить для обох сторін рекомендаційний характер. Подібний варіант арбітражу передбачає участь такої категорії учасника процесу, як експерта. Участь експерта викликана необхідністю одержання учасниками протистояння кваліфікованих висновків щодо спірного питання, що надалі можуть вплинути на їхній вибір, прийняття або не ухвалення рішення арбітра.

Арбітраж “кінцевої пропозиції”.

Процес, у цілому, може розглядатися як різновид зобов’язуючого арбітражу. Кожна із сторін пропонує на розгляд свій варіант вирішення конфліктної ситуації, арбітр, розглянувши запропоновані варіанти, вибирає одну з них, без права внесення будь-яких змін.

Обмежений арбітраж.

Особливістю подібного виду арбітражу є попереднє встановлення меж поступок конфліктуючими сторонами. Якщо рішення арбітра виходить за попередньо названі межі, претензії враховуються згідно з попередніми угодами або протягом нового раунду зустрічей.

Посередницький арбітраж.

Різновид змішаного регулювання конфлікту. Третій особі пропонується поєднати в собі функції посередника й арбітра. Запрошена особа (або група) зобов’язана знайти оптимальну форму згоди, яка б не дратувала конфліктуючих сторін, створювала б сприятливі обставини для його вирішення.

Третейський суд.

Сам третейський судовий процес може стати предметом угоди між сторонами або предметом законодавчого регулювання. Сторони конфлікту самі можуть обрати уповноважену особу, узгодити її можливості і межі повноважень. Що стосується рішення третейського судді, то воно є для всіх сторін обов’язковим і остаточн 1М.

Консенсус і компроміс – два близько зв’язаних мі.к с >бою явища і процеси. Компроміс -це процес, що поєднує иусллля конфліктуючих сторін задля спільного пошуку виходу із стану протистояння. В основі даного процесу лежать взаємні постугки, при цьому вони не обов’язково повинні бути взаємовигідними. Сама технологія, що застосовується при цьому, досить проста – це технологія “торгу”. Проста форма вирішення конфлікту приховує складність самого процесу ведення торгу, та й система поступок дуже часто веде не до вирішення конфлікту, а тільки дозволяє відтягнути на більш віддалений термін вирішення проблеми. Виходячи з цього, можна говорити, що подібний спосіб просто не здатний або не придатний для вирішення більшості конфліктних ситуацій.

Компроміс можна розглядати як заперечення, зміну своїх первісних позицій, що також може розглядатися як варіант заперечення. У той же час, якщо подібні зміни будуть задовольняти обидві сторони, або поступка однієї із сторін буде добровільною і при цьому не буде порушувати його базових інтересів, то подібний компроміс навряд чи можна розглядати як заперечення. Ймовірніше подібне поводження буде нагадувати пошук способів зближення позицій.

7. КОФЛІКТНИЙ МЕДІАТОРИНГ

Конфліктний медіаторинг – це проведення переговорів за участі медіатора. Саме поняття “медіація” означає в перекладі з латинської посередництво, а сама технологія посідає особливе місце серед способів вирішення конфліктів. Специфіка такої технології полягає в тому, що для організації переговорного процесу залучається професійний фахівець – медіатор, який може виступати в ролі як фахівця з конфліктів, так і посередника, що сприяє вирішенню конфліктних ситуацій неюридичними способами.

Медіатор у процесі медіації тільки організовує сам процес переговорів, підтримує його конструктивність і сприяє пошукові вигідних варіантів, кінцеве ж рішення приймають самі конфліктуючі сторони. У ході медіаторингу опоненти самі опрацьовувають і приймають остаточне рішення щодо примирення. Медіатор лише сприяє цьому процесу.

Усі зобов’язання щодо виконання прийнятих рішень також приймаються самими учасниками конфлікту. Якщо в суді сторони зобов’язані підкоритися судовому рішенню, то медіація припускає лише прийняття рішення за спільною згодою та добровільні зобов’язання щодо їх виконання. Ефективність медіації можлива тільки тоді, коли обидві сторони свідомо вирішили позитивно врегулювати конфлікт. Добровільність введення медіації дозволяє вести переговори в стилі співробітництва, орієнтуватися на кінцевий результат у формі “виграш – виграш”. Медіація зорієнтована на вироблення певної проміжної узгодженої форми, ніж на доведення останньої до вимог чинної юридичної норми. Необхідно пам’ятати, що медіаторинг спрямовано не на визначення винних і невинних. Головний принцип конфліктної медіації полягає в пошуку “здорового глузду”‘.

Наступними принципами були: принцип рівноправності сторін, нейтральності медіатора, конфіденційність. Так як медіація відбувається конфіденційно, її ризик є мінімальним, оскільки кожна із сторін може в будь-який момент відмовитися від продовження переговорів. Ще однією перевагою є те, що медіаторинг є не таким, що дорого коштує, і досить часто потребує менше витрат, ніж традиційні судові процедури. Крім того, процес медіації триває відносно швидко, порівняно з судовим розглядом, що також створює переваги в економії часу.

Різноманіття конфлікних ситуацій вимагає неймовірного творчого підходу протягом пошуку виходів з них. Процес самого медіаторинга містить у собі ряд стадій:

1. оцінка медіатором сутності даного процесу;

2. виклад кожної із сторін свого бачення конфліктної проблеми;

3. обговорення проблеми – стадія, введена спеціально для зняття емоційної напруги, що зібралася в кожної із сторін;

4. підготовка і проведення переговорів;

5. формування пропозицій;

6. розробка кінцевої угоди і її прийняття;

7. вихід з медіації – етап, на якому можлива оцінка попередньої роботи;

8. лостконфліктна стадія: спостерігання медіатором результативності досягнутих угод, аналіз своїх дій для визначення їх ефективності.

Медіація особливо ефективна в тому разі, коли необхідно відновити стосунки між людьми, для яких добрі відносини в майбутньому є життєво важливими. Але медіація може принести ефект лише тоді, коли сторони свідомо вирішили врегулювати конфлікт.

Методи медіаторингу спрямовані головним чином на ведення переговорів у дусі співробітництва та зорієнтовані на результат у версії взаємного виграшу.Успішна медіація має привести всіх учасників конфлікту до спільної перемоги.

Але в той же час, саме ці причини і обмежують застосування медіаторингу у цілій низці конфліктів. Так, його категорично недопустимо застосовувати для розв’язання кримінально-правових конфліктів чи у відповідних гострих ситуаціях, де однією із сторін є душевно хвора особа.

8. ТАКТИКА УНИКАННЯ КОНФЛІКТУ Й УНІВЕРСАЛЬНІ ЗАСОБИ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ КОНФЛІКТУ

Крім конкретних методів і форм врегулювання конфліктів, існують і ряд універсальних, загальновживаних вимог. Такі методи ще називають стратегічними. їх назва виходить з необхідності врахування в кожній конфліктній ситуації родових, загальних властивостей психіки, що властиві кожній людині. До них можна віднести прагнення до свободи, творчого самовираження, почуття власної гідності, віра в добро і справедливість. Сфера поведінки досить легко виявляється як на вербальному, так і на невербальному рівні, навіть у таких явищах, як вираз очей, міміка, пози і жести і цілий ряд невербальних засобів. Виходячи з цього, вони легко розпізнаються і коригуються в потрібному напрямку. Універсальні методи регулювання конфлікту розглядаються через їхню контрастність, поділяючи їх на негативні і позитивні.

Негативні методи.

Під негативними методами розуміють прийоми, котрі не слід використовувати в конфліктних ситуаціях у разі бажання обох сторін вирішити його в конструктивному руслі. До числа подібних методів можна віднести наступні позиції:

♦ вияв до опонента своєї особистої ворожості, антипатії;

♦ прискіплива критика, не пов’язана з суттю справи;

♦ приниження партнера, негативна оцінка його особистості;

♦ залякування опонента;

♦ підкреслення розбіжності у всіх сферах своїх контактів з опонентом;

♦ перебільшення своїх заслуг і зменшення заслуг партнера на користь спільної справи;

♦ систематична відмова від конструктивних пропозицій партнера, постійне підкреслювання несправедливості або некомпетентності Його слів;

♦ прояв нещирості, лицемірства у своїй поведінці.

До числа негативних прийомів невербального рівня можна віднести порушення персонального простору партнера, зневажливі жести на Його адресу і т.ін.

Усього вище розглянутого не тільки бажано, але і необхідно уникати в умовах зародження конфліктної ситуації, тому що їх використання як свідомо, так і несвідомо може стимулювати емоційну напруженість, і, як наслідок, може підсилювати конфліктність. Контролювати подібні прийоми необхідно й у процесі динаміки конфлікту, тим більше він небезпечний на завершальній стадії, коли з’являються перспективи конструктивного вирішення конфлікту.

Позитивні методи.

Позитивні методи регулювання конфліктів не тільки спрямовані на вирішення конфліктних ситуацій, але й можуть відігравати профілактичну роль у попередженні конфліктів, насамперед, деструктивних. За умови широкого різноманіття прийомів даного методу було б доцільно розглянути їх детальніше, розбивши умовно на декілька груп.

1. До першої групи можна віднести рекомендації загального характеру, що застосовані не тільки у разі конфліктних взаємовідносин, але й під час будь-якого спілкування між людьми. Так, до їхнього числа можна віднести уважність, терпіння І терпимість до співрозмовника; доброзичливість, дружелюбність, повагу; постійну підтримку зворотнього зв’язку із співрозмовником за допомогою відповідної реакції на його поведінку; уміння поводитися під час бесіди, виявляти здатність до співчуття, емпатії.

2. Другу групу методів складають прийоми, які доцільно застосовувати під час дословесної фази переговорів. На цій фазі бажано надати співрозмовникові можливість відчути вірогідність примирення, відсутність різноманітних перешкод, надати можливість висловитися, не перебиваючи, дати зрозуміти, що ви розділяєте Його стан.

3. Наступна група методів, що застосовується здебільшого за умов переходу конфлікту від стадії активної протидії до стадії переговорів або консультацій. Серед короткого переліку рекомендацій можна виділити наступні: уміння відвернути або переключити увагу співрозмовника з предмета конфлікту, допомогти співрозмовникові зняти емоційну напругу, запропонувати випити кави;

тільки після цього варто приступати до обговорення проблеми; корисним є визнання, у разі потреби, своєї провини в конфлікті, а також визнати правоту опонента, особливо стосовно тих позицій, де він дійсно має рацію; у процесі обговорення необхідно підкреслювати спільність, а не розбіжність, акцентувати увагу на кращих якостях співрозмовника.

4. Четверту групу методів можна назвати блоком спеціальних, оперативних прийомів, що можуть бути використані під час складних конфліктних ситуацій. Вони передбачають врахування слабких і уразливих сторін позиції опонента, а також виявлення його болючих місць як особистості. Так, у деяких випадках варто вказати співрозмовникові на його надмірну різкість, прийнявши з цією метою підкреслено ввічливий тон, іноді необхідно виявити більш сильну агресивність, ніж та, котру продемонстрував партнер; можна якомога правдивіше проінформувати співрозмовника стосовно негативних наслідків конфліктної ситуації для нього особисто; іноді, залежно від ситуації, варто порушити питання щодо негативних наслідків, котрі можуть стосуватися людей, чиї погляди є вагомими для опонента.

Названі тактичні прийоми не охоплюють і малої їх частки, використаної для регулювання конкретних конфліктних ситуацій, адже кожна з них неповторна.

Ефективності управлінських дій щодо подолання конфліктних ситуацій можуть сприяти реальні результати двох видів: позитивні, або конструктивні, та негативні, або деструктивні.

Позитивність результатів може виявлятися в наступних ситуаціях:

♦ у подоланні емоційної напруги;

♦ у глибокому взаєморозумінні сторін, їх зближенні;

♦ у зростанні продуктивності праці, стимуляції соціальних змін, прогресі;

♦ у розкритті наявних протиріч і визначенні шляхів їх подолання і посиленні взаємної

довіри, терплячості членів даної групи.

Як показують дослідження західних соціологів, подібні позитивні функції конфліктів можуть стати джерелом соціального розвитку і змін тільки в умовах демократичних і плюралістичних відносин.

У суспільствах, де панує метод насильства, протиріччя набувають аспекту ворожості, а конфлікти носять характер конфронтації, і тому наслідки конфліктів переважно негативні.

Негативність таких наслідків ми можемо побачити в наступних проявах:

♦ у почутті незадоволення, пригніченості, депресії, зниженні активності, падінні продуктивності праці, частої зміни кадрів;

♦ у зниженні рівня співробітництва, відчуженості між колишніми учасниками конфлікту;

♦ в закріпленні серед суспільства уявлення про протилежну сторону як про свого ворога;

♦ у тенденції зростання ворожості між сторонами в міру зменшення співробітництва;

♦ у збереженні можливості подальшої ескалації конфлікту. Зіставлення двох полярних за своїм характером наслідків конфліктних ситуацій повинне показати, яку високу ціну може заплатити суспільство за неефективну управлінську роботу. У той же час таке порівняння показує і ціну своєчасного попередження конфліктних ситуацій.

Рекомендації для батьків вихованців у воєнний час

1. 1.     Співпрацювати з педагогічними працівниками ЗДО щодо організації освітнього процесу дітей дошкільного віку в дистанційному форматі в умовах війни.

1. 2.     Підтримувати зв’язок з вихователями щодо місця перебування та стану здоров’я дитини.

1. 3.     Відстежувати негативні наслідки пережитих психотравмуючих подій. Вони можуть проявлятися не одразу, тому дорослі мають постійно стежити за психоемоційним  станом дітей, їхнім самопочуттям, тривогами, хвилюванням. Необхідно звертати увагу на збудливість, тривожність, агресивність, заглиблення в себе. Також  слід уважно стежити за здоров’ям дітей, зокрема сном, апетитом, настроєм, нарікання на будь який біль, особливо головний біль. Такі показники загального   стану здоров’я дітей переважно є об’єктивними  показниками втоми, перевантаження, хвилювання, страхів та проявами наслідків психотравми.

1. 4.     Пам’ятати, що щоденне спілкування та спільне проведення вільного часу з дитиною є запорукою її успішного подальшого майбутнього. Для дітей надзвичайно важливо відчувати повну емоційну присутність батьків.

1. 5.     Допомагати дитині, якщо в неї щось не виходить, підтримувати її, бути терплячими.

1. 6.     Сприяти формуванню у дітей навичок безпечної поведінки

1. 7.     Дотримуватися режиму дня, звичних ритуалів, що допоможе дитині встановити зв’язок  не лише з минулим, а взагалі життям та безпекою.

1. 8.     Пам’ятати, що педагоги завжди готові до співпраці з питань виховання, розвитку дитини і надання необхідної професійної допомоги, порадами та рекомендаціями.

                          Бережіть себе та свої сім’ї.

Ми всі переживаємо непрості, напружені воєнні часи. Коли під рукою немає олівців, LeGo чи планшету. А є лише мама, яка хоче відволікти себе від новин і думок, і дитина 3-6 років, яка нудьгує без своїх іграшок та друзів. Тоді можемо пограти  у таке:

1. Що спільного? Наше завдання – по черзі називати, що спільного у двох предметах. Наприклад: «Що спільного у огірка і динозавра?» – «Вони можуть бути зеленими». Що спільного у бджоли і літака?» – «Вони обоє можуть літати».
2. Складайка. Наше завдання – по черзі називати, з чого складається будь-який предмет чи явище. Наприклад, «З чого складається стільчик?» – «З сидіння, спинки та чотирьох ніжок».
3. Четвертий зайвий. Наше завдання – назвати три схожі предмети і один зайвий. Наприклад, «Джинси, футболка, кросівки, помідор. Яке слово тут зайве?»
4. Хто ким був раніше? Наприклад: «Чим раніше була калюжа?» – «Дощиком». «Чим раніше було морозиво?» – «Цукром, молоком…»
5. Що буде, якщо…? Наше завдання – розвивати у дитини причинно-наслідкові зв’язки і уяву. Наприклад, «Що буде, якщо не зачинити дверцята холодильника?», «Що буде, якщо не вимкнути кран з водою?», «Що буде, якщо не буде птахів? (буде більше комах), «Що буде, якщо не буде цукерок?» тощо.
6. Порівнялка. Наше завдання  – по черзі називати і порівнювати предмети навкруги. Наприклад: «Що вище: будинок чи паркан?», «Що ближче до нас: червона машина чи біла?», «Де більше людей в магазині чи  в ліфті?».
7. Окомір. Наше завдання – по черзі виміряти відстань у кроках велетня і мурашки до наступного об’єкту. Наприклад, «Мій окомір мені підказує, що до дверей/магазину/дерева залишилось 15 велетенських кроків і два мурашиних».
8. Відгадайка. Наше завдання  – разом відгадувати, хто куди йде, що хоче, ким стане, коли виросте, де працює тощо. І уважно слухати Наприклад, «Дивись, он там дівчинка йде. Як ти думаєш, чим вона зранку снідала? А про що вона мріє? Чому? А чого вона боїться? (тут ми уважно слухаємо, бо дитина з великою ймовірністю говоритиме про себе).
9. Загадайка. Наше завдання – по черзі загадувати предмети навкруги і не тільки. Наприклад, «Я загадала щось,  що справа від мене, жовтого кольору і має прямокутну форму» або «Що має чотири колеса і возить пасажирів? (таксі або автобус).
10. Тварини. Ви називаєте тварину, птаха, а дитина відгадує, чим вона вкрита: пір’ям, хутром або шкірою.
11. Спільна історія. Ми разом із дитиною речення за реченням по черзі складаємо спільну казку. Наприклад, Ви кажете «Одного разу жив на світі краб на ім’я Кука. Який він був?» Дитина: «Великий і червоний». Далі по черзі ви розповідаєте, де він жив, що любив, як знайомився з друзями тощо. Вміщуємо сюди інтереси своєї дитини.
12. Прислухайка. Наше завдання – мовчки протягом 1-2 хвилин прислуховуватися до звуків навкруги. Наприклад, стрілка годинника, чиєсь дихання, краплі дощу тощо. Виграє той, хто нарахує максимальну кількість звуків.
13. Плескалка. Наше завдання – по черзі називати 5 друзів, ляльок, динозаврів, супер-героїв, машин, страв, тощо. І щоразу плескати в долоні.
14. Супер-сила. Наше завдання – по черзі запитувати одне у одного про супер-силу. Наприклад, «Яка у тебе супер-сила?»  – «Я вмію готувати смачні млинці з медом і сметаною! А у тебе?»

    Граємо та рясно поливаємо словами підтримки наших синів і доньок. Бо їх самооцінка в дорослому житті – це той погляд, яким ми на них дивимося зараз.

Не дайте тривозі змоги заволодіти вами

Заздалегідь продумана послідовність дій має знизити тривогу. Якщо цього не відбувається і тривожний настрій починає позначатися на взаєминах із близькими людьми — з’являється дратівливість, погіршуються сон і апетит — зверніться по допомогу до психолога чи психотерапевта. Поліпшити тривожний стан можна завдяки фізичним та дихальним вправам, йозі, медитації. Щоб опанувати ці заняття, скористайтеся онлайн-уроками. Також підійдуть усі методи розслаблення, якими ви користувалися в звичайних умовах. Наразі приділіть їм більше уваги і зробіть їх щоденним ритуалом.

Порозумійтеся із рідними

Якщо ви залишилися вдома всією сім’єю, чимало залежить від ваших взаємин. Якщо раніше у вашій родині були якісь непорозуміння, які нівелювало те, що ви бачилися із рідними лише вранці та ввечері після роботи, то тепер саме час перевірити ваші взаємини на міцність.
Сім’я — це команда. Важливо розуміти, які спільні цілі є у вашої сім’ї і що ви можете зробити разом, аби їх досягнути.

Якщо обом батькам потрібно працювати з дому, можна мінятися: хтось працює в першій половині дня, хтось — у другій. Тривалі прогулянки в максимально безлюдному місці врятують всіх: діти будуть задоволені, батьки відпочинуть. Потрібно діяти як єдиний організм.

Зберігайте особистий простір

Якщо в сім’ї є зовсім маленькі діти, єдина можливість побути на самоті — йти на якийсь час із дому. Якщо ваші діти відносно дорослі, домовтеся з ними: «Годину ми проводимо час поодинці, бо людям потрібен вільний простір».
Єдиний спосіб зберегти/обстояти особистий простір — вести розмову й домовлятися. Інакше ніяк.

Не панікуйте завчасно й дотримуйтеся простого плану дій

Складність полягає у тому, що ніхто не знає, коли ситуація зміниться.

Кожен зможе вигадати апокаліптичний сценарій. Однак найліпше — розв’язувати проблеми в міру того, як вони виникають, і думати про конкретний момент.

У період невизначеності людині потрібна якась конкретика. Наявність плану та звичних ритуалів знижує тривожність.

Створіть для себе список подальших дій: простих, доступних вам справжніх справ. Не потрібно нічого глобального. Зараз не час для рекордів. Варто знизити планку і вимоги до себе. Звісно, ситуація непроста, але бути спокійним точно можна.

Знайдіть опору

У кризовій ситуації важливо створити собі максимально чітку структуру життя, на яку можна спертися. Кожен реагує на стрес по-різному. А тому поспостерігайте за собою і з’ясуйте: із вами усе гаразд чи, навпаки, ви потребуєте підтримки друзів або допомоги фахівця. Також спробуйте визначити межу, коли ситуацією керуєте ви, а коли — ваша тривога. Наприклад, якщо миття рук стає нав’язливою ідеєю і через це у вас тріскається шкіра, однак ви продовжуєте проводити біля раковини по 20 хв, зверніться до психолога.

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

1. Роль сімейного виховання у розвитку мовлення дошкільнят.

2. Розвиток дрібної моторики рук для покращення комунікативних навичок дошкільника.

        ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

3.Рефлексія.

Актуальність питання зумовлена важливістю розвитку мовлення дитини.   Відповідно  до  “Базового  компоненту   дошкільної   освіти   в   Україні”   оволодіння   мовою як засобом пізнання, способом людського спілкування є найбільш важливим досягненням  дошкільного дитинства. Найбільший вплив на дитину має її оточення: сім’я та дошкільний навчальний заклад. Вони повинні активно взаємодіяти між собою,  адже лише за  умови  їх  взаємодії  та  спільної  діяльності  буде  здійснений  всебічний розвиток дошкільника.

Саме  з  сім’ї  дитина  виносить  перші   враження   про   навколишній   світ,   в   сім’ї   формуються   перші   оцінні  уявлення,  закладаються  моральні  устої,  прищеплюються  культурні  і  гігієнічні  звички.  Їй  належить  пріоритет  у  становленні  особистості  дитини,  вона  має  максимальні   можливості   для   набуття   малюком   знань,   умінь   та   навичок,  необхідних у подальшому житті.

Розуміння   того,   що   саме   в   сім’ї   закладається  фундамент  повноцінного  фізичного  і  психічного  розвитку  дитини,  спонукає  дошкільний заклад до пильного вивчення запитів, потреб і вимог сучасної сім’ї,  тобто, до тісної взаємодії ДНЗ і родини.

Тісний  контакт  з  батьками  вихованців  має  на  меті  надання  батькам  допомоги      в актуальних виховних питаннях, сприяє формуванню взаєморозуміння  в   родинно-педагогічному колективі, обміну виховним  досвідом.  Такий  взаємозв’язок  необхідний  і  для  того,  щоб  сформувати  у  батьків   правильне   уявлення   про   свою  дитину,  об’єктивно  оцінити її та визначити оптимальні шляхи всебічного розвитку малюка.

Позитивне  налаштування  педагогів  і  батьків  на   спільну   діяльність   має   величезну   педагогічну   цінність.   Батьки   будуть  упевнені  в  тому,  що  дошкільний  навчальний  заклад  завжди  допоможе  їм  у  вирішенні педагогічних проблем, і в  той же час не нашкодить, тому що буде  враховувати думку родини і пропозиції щодо взаємодії з дитиною. Педагоги, у  свою чергу, впевнені в розумінні з боку батьків більшості проблем.

Визнання пріоритету сімейного виховання потребує іншого змісту  взаємин  сім’ї  та дошкільного закладу. Новизна цього змісту визначається поняттям      „співробітництво”, „співпраця”,  „взаємодія”.  Суть понять ,,співробітництво”, „співпраця” полягає у беззаперечній рівновартісності вкладу кожного учасника процесу та у відсутності привілею вказувати, контролювати  та   оцінювати.

Основними засадами співробітництва є: взаємоповага, взаємодовіра,  взаєморозуміння  між  родинами  та  педагогом,  партнерство  й  чітке усвідомлення своєї ролі та відповідальності в спільній взаємодії, любов  до дитини, прийняття і повага її як особистості, розуміння її проблем.

    Взаємодія педагогів дошкільного навчального закладу з батьками дітей  дошкільного віку на основі співробітництва розпочинається з моменту першої  зустрічі.

Сутність  взаємодії  полягає  в  узгодженні  в  інтересах  дитини  вимог,  дій  дошкільного закладу і сім’ї як суб’єктів її виховання, активне залучення батьків  до   педагогічного процесу, надання допомоги педагогічному колективу  дошкільного закладу.

Завдання взаємодії: забезпечення дитині в сім’ї та в дошкільному закладі   оптимальних умов для повноцінного фізичного та  психічного розвитку, сприяння   задоволенню її потреби  в  емоційно-особистісному  спілкуванні,  розвиток її  творчих інтересів та здібностей, підвищення рівня комунікативних здібностей дошкільнят.

             І. Роль сімейного виховання у розвитку мовлення дошкільнят

                                                                                           Найбільше і найдорожче добро

                                                                        кожного народу – це його мова.

                                                                                     Панас Мирний

    Мовлення є основним засобом спілкування. Слово є перша ознака свідомого, розумного життя. Слово є відтворення усередині себе світу. Відтворення це йде все життя, але особливо інтенсивно – у перші роки життя. І дуже важливо допомогти дитині якомога успішніше оволодіти прекрасним даром.

Мова дорослого має бути доброзичлива, м’яка, лагідна, емоційна й виразна, звучати плавно й мелодійно. Важливі своєчасні міміка, жести, рухи.

Правила, яких потрібно дотримуватися дорослим під час спілкування з дітьми.

1. Бажано, щоб дитина чула літературну мову в сім’ї та в дошкільному закладі, тому що мова дитини розвивається шляхом наслідування мови людей, які її оточують. Мова батьків, усіх членів сім’ї – це перший зразок, який наслідує дитина. Навіть якщо Ви мовчазні від природи – все одно постійно говоріть з малюком.

2. Супроводжуйте свої дії словами! Але не говоріть у порожнечу – дивіться малюку в очі. Це особливо важливо, якщо малюк надто активний і постійно рухається.

3. Завжди підтримуйте прагнення дитини до спілкування, вислуховуйте її уважно, не обривайте. Відповідайте на всі питання спокійно, неквапливо, чітко, виразно, голосом середньої сили, правильно виголошуйте звуки і слова – це допоможе малюку швидше опанувати правильну вимову.

4. Шануйте дитину! Давайте їй можливість чути себе і Вас.

5. Ніколи не сюсюкайте з дитиною і не відтворюйте неправильну мову дитини.

6. Говоріть повільно, простими словами, короткими фразами, витримуйте паузи між фразами, тоді й діти, наслідуючи Вашу мову, навчаться правильно говорити.

7. Постійно читайте дитині добрі вірші, казки, розповіді, перечитуйте їх декілька разів, діти краще сприймають знайомі тексти.

8. Не вимушуйте дитину вивчати довгі вірші, не перевантажуйте мовним матеріалом.

9. Чітко називайте нові предмети та їх ознаки, спонукайте дитину до обстеження предмета.

10. Особливу увагу приділяйте розвитку дрібної моторики, бо вона безпосередньо пов’язана з розвитком мови. Ліплення, малювання, ігри з дрібними предметами – усе це допоможе мові, а в майбутньому – в опануванні письма.

             ІІ. Роль дрібної моторики для покращення комунікативних навичок.

     Рівень розвитку дрібної моторики – один з головних показників розвитку дитини. Адже рівень розвитку мовлення прямо залежить від ступеня сформованості тонких рухів пальців рук. Зазвичай, якщо рухи пальців розвинені відповідно до віку, то й мовленнєвий розвиток – у межах вікової норми. Якщо ж розвиток рухів пальців відстає, то затримується і розвиток моторної сторони мовлення, хоча загальна моторика при цьому може відповідати нормі. На жаль, не всі батьки знають про таку взаємозалежність, а тому часто втрачають можливість вчасно допомогти дитині уникнути проблем у мовленнєвому розвитку.

Багато батьків розуміють необхідність розвитку малюка від народження і з великим інтересом займаються з дітьми. Але щоб заняття були ефективними, а малюк отримував від них задоволення, вони завжди мають бути цікавими, веселими і обов’язково відповідати віку малюка.

Кожному з нас доводилося зустрічати дітей чотирьох – п’яти років, які тримають ложку в кулаці, не вміють правильно тримати пензлик чи олівець, користуватися ножицями, іноді не можуть застебнути гудзики, зашнурувати черевики, зав’язати шарф тощо.

Не секрет, що деяким батькам простіше посадити дитину перед телевізором або за комп’ютер, включивши повнометражний мультфільм або поставивши гру на годинку, щоб дитина не відволікала від розмов по телефону з подругою або інших дорослих справ. Лише деякі батьки визнають той факт, що їм важко спокійно чека­ти, поки їхня дитина самостійно зашнурує черевики, застебне всі маленькі гудзики на сорочці, доїсть кашу тощо. Тому вони купують замість черевиків зі шнурками черевики на липучках, замість сорочки – светр на блискавці, самі годують дитину, щоб звільнити час для інших справ. Мало хто з батьків замислюється над тим, що така економія часу позбавляє їхню дитину змоги розвивати рухи пальців рук, а отже, і поліпшувати якість мовлення.

Вплив дрібної моторики на здатність дитини вчитися

Результати досліджень учених, практичний досвід дефектологів, логопедів свідчать, що останнім часом у дітей помітно знизився рівень розвитку тонких рухів пальців рук і, на жаль, зросла кількість дітей із затримкою мовленнєвого та психічного розвитку. Фахівці встановили, що у більшості дітей із загальним недорозвиненням мовлення пальчики малорухливі, їхні рухи неточні, неузгоджені, нескоординовані. Таким дітям складно переключитися з виконання одного руху на інший.

Варто пам’ятати, що мовленнєві області у корі великих півкуль головного мозку формуються під впливом збільшення імпульсів, які інтенсивно йдуть від пальців рук. Дрібна моторика безпосередньо пов’язана з мовленням і позначається не лише на його розвитку, а й сприяє запобіганню та усуненню можливих мовленнєвих порушень.                      

              Значення раннього віку для розвитку майбутньої особистості.

Одним з улюблених занять дітей раннього віку є образотворча діяльність. Кожна дитина любить і по-своєму вміє малювати. Дітей раннього віку слід вчити малювати широким пензлем товщиною в палець, восковими олівцями, кольоровою крейдою.

Дуже зручними є тригранні олівці у дерев’яному корпусі діаметром близько одного сантиметра з м’яким товстим грифелем, які однорічному малюку легко утримувати у руці трьома пальцями. Такі олівці не скочуються зі столу, у них не так швидко ламається грифель, що важливо, оскільки у цьому віці діти малюють, сильно натискаючи на олівець. Користуючись цими олівцями, діти швидко навчаться правильно утримувати їх у пальцях, що важливо для розвитку дрібної моторики рук.

Ефективно стимулює розвиток дрібної моторики й ліплення. Пропонуйте дітям для ліплення глину, солоне тісто, спеціальну масу для моделювання, яка не лише має м’яку, пластичну консистенцію, а й безпечна для малюка у випадку, якщо він вирішить спробувати її на смак. Маса для моделювання необхідна не тільки для однорічних скульпторів, а й для старших дітей, які відстають у розвитку. Вчіть дітей сплющувати долонькою або кулачком шматочок тіста (масу для моделювання), відщипувати по маленькому шматочку від великого шматка. Маленький скульптор буде у захваті, якщо знайде там захований вами невеликий предмет. Заохочуйте дитину перекладати зліплену невелику кульку з ручки в ручку, складати шматочки у тарілочки, натискати пальчиками на зліплені мамою кульки – млинці, гудзики (дірочки можна зробити олівчиком), надавлювати на ковбаску з одного боку (ложечка), розминати невеликі шматочки, запускати рученята у приготовлене мамою тісто для пиріжків. Це принесе радість малюкові і одно­часно ознайомить його з властивостями нових для нього матеріалів. Для дитини раннього віку це не лише заняття, що розвиває тактильну чутливість, фантазію, а й ефективне тренування для пальчиків.

Майструйте намисто, нанизуючи на тонкий пружний дріт – неслухняний шнурок не дуже-то підходить – з широким отвором макаронини, кісточки від рахівниць, розрізані на частини використані фломастери, картонні силуети тварин, яких потім можна «покатати на каруселі», покручуючи дріт.

Просівайте змішані борошно і горох, манку і рис через сито. Ховайте у манку або борошно гудзик, намистину, камінчик, іграшку з кіндер-сюрпризу, а просіявши все це через сито, радійте разом з малюком його знахідці. Вчіть малюка шукати заховані дрібні предмети у різних крупах, насипаних у невелику, але високу ємкість. Можна використовувати як сухі крупи, так і зволожені водою. Це гарна вправа для розвитку тактильної чутливості. Та й маленький археолог із задоволенням буде займатися такими «розкопками».

Цікаво можна організувати ігри дітей з короткими кольоровими шнурками:

• засовуйте їх у пляшки з широким і вузьким горлечком;
• складайте, тримаючи за кінчики, у коробки;
• знаходьте потрібного вам кольору шнурок у купі шнурків;
• протягуйте шнурок через коробочку з-під кіндер-сюрпризу, попередньо зав’язавши на кінцях вузлики.

Жодного малюка не залишать байдужим такі заняття.

Розкручуйте і закручуйте пробки, вкладайте різноколірні пластикові стаканчики один в один, переливайте воду в різний посуд, переносьте ложкою, маленькою пластмасовою чашкою тощо. Виловлюйте з води руками, ложкою, ситечком порожні і наповнені коробочки від кіндер-сюрпризів, коркові пробки, м’ячики для гри у пінг-понг, діставайте з дна посудини варені перепелині яйця, латексні м’ячики.

Продовжуйте робити дітям масаж пальців. Використовуйте в іграх з дітьми різні пальчикові ігри.

Уже в три – чотири роки можна дати дитині прищіпки, різнокольорові великі скріпки, але обов’язково під вашим контролем. Спочатку малюк вчиться лише знімати прикріплені вами скріпки, прищіпки, а потім вже і прикріплювати їх самостійно, адже такі дії потребують досить розвиненої координації рухів і сили. Скріпки і прищіпки можна прикріплювати до краю коробки з-під цукерок, а можна до будь-якої фігури, вирізаної зі щільного пакувального картону. Так можна зробити гаряче і тепле сонечко (жовте і червоне кола з картону), веселе і сумне личка (біле і синє кола з картону), новорічну ялинку з іграшками, дерево з листочками, рибку, їжачка, бабку, метелика, зелену травичку, святковий торт зі свічками тощо.

Перебираючи крупу і горох, сортуючи квасолю за кольором, гудзики за величиною або за кількістю дірочок у них, розкладаючи у тарілки різні за формою макаронні вироби, за величиною камінці, каштани, жолуді, листочки, нанизуючи на тонкий шнурок гудзики, макарони, намистинки, сушки, кісточки від старих рахівниць або з’єднуючи різноколірні скріпки у ланцюжок, роблячи намисто для мами, малюк буде розвиватися у мовленнєвому відношенні швидше і краще, ніж діти, мами яких недостатньо приділяли уваги тренуванню тонких рухів пальців рук. Подібне тренування в ігровій формі дає змогу прискорити дозрівання мовленнєвих зон кори головного мозку на 2—2,5 місяці, а це для дитини не малий срок.

Систематичні тренування дрібних рухів кисті руки опосередковано впливють і на розвиток мислення, уваги, пам’яті малюка. Те, що малюкові вдалося зробити за допомогою власних пальчиків, є для нього найбільшим досягненням, що приносить задоволення, дає енергію.

Не забувайте хвалити малюка! Захоплюйтесь його здібностями!

Але не перетворюйте успіхи малюка на привід продемонструвати перед знайомими його надзвичайні здібності. Любіть малюка за всі його досягнення і попри невдачі. І не забувайте народну мудрість: «Дитятко – що тісто: як замісив, так і виросло».

                                      ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

1. Вправа “Оплески”)

Всі учасники стають поколу. Психолог дає команду: Нехай вийдуть на середину ті, хто… ( по черзі зачитує твердження 1-10, зміст твержень повинен відповідати позитивним якостям та ознакам педагога). При виході окремих учасників всі присутні їм аплодують.

1. …хто працює в школі більше 10 років.

2. ..хто в цьому році підвищував свою кваліфікацію.

3. ..хто передплачує фахові видання.

4. ..хто любить читати художню літературу

5. …хто легко встановлює контакт з дітьми.

6. ..хто у колективі має друзів.

7. ..хто вважає себе гарною людиною.

8. ..хто має педагогічне звання.

9. ..хто володіє навиками роботи на ПК.

10. .. хто любить свою роботу.

   Психолог підводить підсумок, акцентуючи увагу на тому, що кожен з членів колективу має риси та властивості, які є показниками професійної компетентності, і безперечно кожен працівник заслуговує на оплески, особливо ті, хто любить свою роботу і любить дітей.

2. Мотивація до роботи
         Притча «Про рай і пекло»

Одного разу мудрець попросив Господа показати йому рай і пекло. Господь відвів мудреця до приміщення, де нестерпно страждали голодні люди. Посеред кімнати стояв великий казан зі смачною кашею. Люди мали ложки, але вони були довші за руки, і жоден не міг втрапити ложкою до рота. «Так, це справжнє пекло!» — подумав мудрець.

Потім вони зайшли до іншого приміщення, де всі були ситі й веселі, хоча там стояв такий самий казан, а люди мали такі самі довгі ложки. Що ж робило життя цих людей райським? Придивившись, мудрець побачив — вони годували одне одного!

Ці люди вміли взаємодіяти. Перевіримо, чи вмієте взаємодіяти ви.

3. Гра «Казковий брейн-ринг»

Мета: згуртування педагогічного колективу, створення команди однодумців.

Хід проведення:

Дайте відповіді на такі запитання:

• Ø Скільки звірів поселилося у рукавичці? Семеро
• Ø Скільки людей тягнуло ріпку? Троє
• Ø Хто просив легкого хліба? Вовк
• Ø За допомогою чого Іван-Царевич знайшов  Царівну-Жабу?Стріли
• Ø Хто був сміливіший: цап чи баран? Цап
• Ø Хто врятував півника? Котик
• Ø Хто самовільно поселився в зайчиковій хатинці? Коза-дереза
• Ø Кому Винні-Пух подарував на день народження пустий горщик?

ослику Іа

• Ø В ньому 38 папуг, 6 мавп та 1 слоник?удав
• Ø Назвіть російську народну казку, в якій було 3 замахи на життя  та одне вбивство? Колобок
• Ø Назвіть робоче місце вченого кота. Дуб
• Ø Ким був колобок? Пряником чи пирогом. Пряником
• Ø Головна зброя Солов’я Розбійника? Свист

4. Розкажу непросту казку….

Жили були дід і баба. У них була курочка ряба. От одного разу посадив дід ріпку і говорить: «Спечи-но мені бабо, колобка».

А баба відповідає: «Йди, проси колобка у золотої рибки». Прийшов старий до синього моря і просить: «Сивко-Бурко, стань переді мною, як листок перед травою». Налетіли тут гуси-лебеді, підхопили старого і понесли. Опустилися вони у дрімучому лісі. Бачить старий: стоїть хатинка на курячих ніжках. Каже старий: «За щучим велінням, за моїм хотінням, стань, хатинко, до мене передом, а до лісу задом». А Баба-Яга із хатинки відповідає: «Смикни за мотузочок, дитинко моя, двері й відчиняться!». Смикнув старий за мотузочок, а лисиця його «гам» і з’їла.

-Скільки використано казок у моїй оповіді? Дев’ять

За допомогою пазлів розділяємося на 6  команд

5.  Ігротека, ігри, що спрямовані на розвиток зв’язного мовлення, формування вмінь комунікативної діяльності.

І группа.  Дібрати близькі за значенням слова (синоніми) до слів:

занедужала – … (захворіла)

одказує – … (відповідає)

палав  – …  (горів)

канючити – … (просити)

теревенити – … (розмовляти)

рипнули – … (скрипнули)

плакати – …( ридати)

приголубити – … (пригорнути)

вештатися – … (бродити)

волає – … (кричить)

ІІ група.  Змінити вираз близьким за значенням словом:

сильна метелиця – … (хуртовина)

велике нещастя – … (горе)

сильний дощ – … (злива)

буря на морі – … шторм)

дощ із блискавкою – … (гроза)

стукнуло в голову – … (пригадати)

плутатися під ногами – … (заважати)

повісити носа – …(розстроїтися)

корчити дурника – … (прикидатися)

слізьми вмиватися – … (горювати)

ІІІ група.( Метафора)

Небо синє, наче … (море)

Повітря тепле, наче … (парне молоко)

Сніг пухнастий, наче … (пух)

Річка блищить, наче  …(дзеркало)

Дівча гарне, наче … (калина)

Ведмедик  м’який,  наче … (подушка)

Плаття оранжеве, наче … (апельсин)

Сік холодний, наче … (лід)

VI. Вправа «Скажи інакше»

Срібні хмари – … сирі хмари

Срібне волосся – сиве волосся

Волошкові очі – … сині очі

Язик свербить – … хочеться сказати

Золоте серце – … добре серце

Замилювати очі – … хитрувати

Пекти раки – … червоніти від сорому

Упасти з неба – … несподівано з’явитися

V. Вправа «Відгадай слово»

Пухнастий, пречистий, іскристий, холодний … (сніг)

Лютий, пекучий, тріскучий … (мороз)

Морозяний, сонячний, світлий, короткий … (день)

Чисте, блакитне, безмежне … (небо)

Чорна, снігова, важка, велика … (хмара)

Запашний, білий, смачний … (хліб)

Червоне, солодке, соковите … (яблуко)

Милозвучна, мелодійна, багата, рідна … (мова)

VI. Вправа «Продовж вислів».

Я буду зачитувати вам прислів’я, а ваше завдання – закінчити його на власний розсуд, використовуючи при цьому гнучкість думки та образність слова.

Менше говори, більше… (слухай, думай, працюй).

Хто любить працювати, тому… (нема часу сумувати, не доведеться голодувати).
Не смійся з іншого, щоб… (не сміялися з тебе).

Не кажи того, чого… (не знаєш).

Менше говори – більше… (зробиш, почуєш).

Не соромся питати про те, чого… (не знаєш, не чуєш).

Що менше думок, то більше… (пліток, теревенів, балачок).

З мудрим говорити, що … (мед пити, розуму набратися).

Солодкими словами можна… (виманити й гадюку, брехню розказати).

5. Вправа «Герб педагога

Давайте з вами  спробуємо створити герб педагога.

  Учасники об’єднуються в групи по 4. Вони отримують набір картинок з написами (з яких необхідно придумати девіз, що асоціюються з професією педагога. Кожна група представляє свій герб, який наклеюється на лист ватману. Таким чином створюється загальний герб педагогів закладу.

6.  Вправа «Рецепти педагогічної кухні»

Психолог. Кожна з нас – жінка. Ми всі варимо борщ, використовуємо однакові інгредієнти, але смак у всіх страв виходить різний. Отже, мабуть, знань лише одних інгредієнтів недостатньо. Хочеться знати декілька професійних секретів. Я всіх рада бачити на нашій педагогічній «кухні», і сподіваюся, що робота біля «плити» для вас – заняття не нове. Щоб з’ясувати, чим саме ви запропонуєте посмакувати, чого очікуєте від роботи, пропоную виконати наступну вправу.

Кожна група має створити певний «рецепт», за яким слід діяти вихователю, щоб провести цікаве та змістовне заняття з розвитку зв’язного мовлення. А також, які «смаколики» має використати вихователь, щоб заняття пройшло ефективніше.

Групам пропонується представити свої пропозиції у творчій формі: наповнити символічні каструлі необхідними інгредієнтами. На кожній кухні має бути шеф-кухар, якого обирають серед колег, Його завдання – керувати процесом.

По завершенні виконання вправи команди обговорюють рецепти, доповнюють одне одного, звертаються по допомогу до присутніх у залі.

Ведуча. Шановні колеги! Таким бурхливим, цікавим було наше обговорення. Дозвольте вам запропонувати універсальний рецепт у роботі педагога.

Щоб додати гостроти та насолоди до кожного виду роботи, яку ви проводите з дітьми, покладіть у нього ложечку гарного настрою, дрібку розсудливості, обов’язково додайте гри й рясно притрусіть усе добрим гумором. А тепер влийте любові до дітей і збийте все енергійними рухами, не допускаючи застою. Поставте вашу страву на вогонь дитячих сердець, прикрасьте її усмішками, родзинками та гілочками радості. перед подачею «приготованої страви» дітям – подбайте про сервірування «столу» спокоєм, самовідданістю та педагогічним професіоналізмом.

Додержуйтесь цього рецепту, стежте за співвідношенням інгредієнтів при підготовці до будь-якої роботи з дітьми.

Смачного вам, шановні колеги! Нехай вам смакує педагогічна праця та творчість!

Підготувала:

практичний психолог ДНЗ№ 50

Малнацька Яна Петрівна

Список використаних джерел

1.     Лесик   В.,   Тесленко   О.   Новий   формат   взаємодії   з   родинами   /   В.Лесик,  О.Тесленко // Дошкільне виховання. – 2015. -№3.

2.     Смольникова   Г.   Метод   проектів   у   роботі   з   батьками   /   Г.Смольникова   //  Дошкільне виховання. – 2015. –№1. с.16.

3.     Назарчук  Н.  Батьки  –   наші  однодумці,  партнери  /  Н.Назарчук  //  Дошкільне  виховання. – 2014. – №4. С. 22-23.

4.     Поніманська  Т.І.  Дошкільна  педагогіка:  підручник  //  Т.І.  Поніманська.  – 2-ге  вид., доповн. – К.: Академвидав, 2013. – 464 с. – (Серія “Альма-матер”).

(рекомендації для батьків)

1. Частіше розмовляйте у присутності дитини про школу, шкільне життя. Спрямовуйте дитину на серйозне ставлення до навчання.

2. Не приховуйте труднощів, які чекають малюка у школі, але формуйте у нього впевненість у їх подоланні.

3. Частіше звертайте увагу дитини на її зовнішній вигляд, хороші вчинки школярів.
4. Навчіть сина чи дочку найпростішим навичкам самообслуговування (вмиватися, чистити зуби, одягатися, доглядати одяг, охайно їсти).

5. Привчіть дитину лягати спати та вставати у певний час (лягати спати не пізніше дев’ятій годині вечора, вставати о сьомій годині ранку).

6. Заохочуйте малюка до малювання кольоровими олівцями, письма ручкою (написання паличок, кружечків, квадратиків).

7. Прищеплюйте дитині дбайливе ставлення до книжок, олівців, зошитів, фломастерів. Навчіть їх правильно гортати сторінки.

8. Не стримуйте інтерес до навчання, заохочуйте малюка до набуття знань, обміну враженнями від почутого, побаченого.

9. У будь – якій конфліктній ситуації не принижуйте гідності дитини, прагніть заохотити її до самовдосконалення.

10. Завжди прагніть підтримувати вихователя, вчителя, не критикуйте його в присутності дитини.

Кожним зверненням до дитини — словом, інтонацією, жестом, і навіть мовчанням — ми повідомляємо їй не лише про себе, свій стан, а й про неї, частіше — саме про неї. Від повторюваних зна­ків схвалення, любові та прийняття у дитини з’являється відчуття: «зі мною все гаразд», «я — хороший». А від сигналів осуду, незадо­волення, критики — відчуття «зі мною щось не так», «я — поганий». Емоційна пам’ять дитини фіксує ці відчуття, і вони стають основою формування самооцінки. У ранньому та молодшому дошкільному віці вплив найближчого оточення відіграє вирішальну роль у станов­ленні особистості дитини.

З перших років життя дитина «вбирає» все, що бачить і чує у себе вдома, адже її життєдіяльність стає часточкою життя сім’ї. Тож гармонійна та доброзичлива атмосфера сімейних стосунків дуже важлива для зростання малюка. Від доброзичливості найближчого оточення дитини залежить її емоційне і фізичне здоров’я, вмін­ня контактувати з людьми. Діти, яких поважають, учаться поважати інших. Про яких турбуються — вчаться ви­являти турботу. Яких люблять таки­ми, якими вони є, — вчаться бути терпимими до інших. Так закладаються основи гуманних стосунків батьків і дітей.

Тому метою співпраці з роди­нами вихованців є допомогти батькам зрозуміти і прийняти сучасні гуманістичні ідеї та переконання, які ґрунтуються на повазі до особистості дитини. Адже батьки часто не розуміють, що їхні дії є жорстокими щодо дитини і можуть призвести до непередбачуваних наслідків. Деякі діти інколи жорстоко поводяться з однолітками. Це вияв­ляється в образливих прізвиськах, глузуванні над зовнішнім вигля­дом, погрозах, приниженнях. Діти можуть демонстративно заздрити одноліткам, зачіпати їх, змагатися з ними та часом агресивно підкреслювати власну перевагу.

Чомусь явище цькування, яке ще можна назвати новомодним словом «булінг», вважають у нашому суспільстві абсолютно нормальною, навіть звичною справою, надто серед дітей і молоді. При цьому навіть дорослі та, здавалося б, розумні люди часто звинувачують у тому, що відбувається, не ката, а жертву: «Що, відсіч не можеш дати?». Утім, мало хто уявляє, які насправді руйнівні наслідки має булінг.

Один розбишака здатний перетворити на справжній жах похід до садочку. Знущання можуть залишити глибокі емоційні рубці на все життя. А в екстремальних ситуаціях вони можуть завершитись погрозами насильства, псування майна або серйозними тілесними пошкодженнями. Булінг (цькування) — це навмисне знущання фізичним, вербальним або психологічним способом. Воно може варіювати від ударів, штовхань, лайки, погроз і насмішок довимагання іграшок і цінного майна. Деякі діти знущаються, уникають, ігнорують інших і поширюють про них неправдиві чутки.

Булінг – це відносно новий термін для пересічного громадянина, зміст якого кожен із нас не просто знає, а в більшості випадків стикався з цим явищем у дитинстві. Під терміном “булінг”, пояснюють – це агресивна поведінка щодо окремої особи або групи, з метою приниження, домінування, фізичного чи психологічного самоствердження.

Булінг може проявлятись у вигляді психологічного тиску (образи, приниження, погрози, ігнорування тощо) та фізичних знущань (удари, поштовхи, принизливий фізичний контакт, побиття та інше). Не рідко фізичний і психологічний тиск об’єднуються.

Від булінгу страждають і агресори, і жертви. Всі вони переживають емоційні проблеми, не вміють будувати стосунки з людьми, мають проблеми психо-емоційного розвитку. Вони потребуватимуть підтримки дорослих, які б допомогли їм розвинути здорові відношення з людьми не лише у школі, але й протягом усього їх подальшого життя.

Тривалі психологічні, психіатричні та сучасні неврологічні дослідження підтверджують, що емоційне насилля може завдати серйозної шкоди.

Головне, що при цьому варто пояснити, — слова самі по собі нічого неозна- чають, важливі лише емоції, які ми пов’язуємо з певним словом. Адже якщо, наприклад, у батьків є дивна звичка лагідним голосом говорити дитині «ти мій дурник» — дитина вважатиме слово «дурник» схвальним, доки не зіштовхнеться з ним поза своєю родиною. А якщо ситуація цілком залежить від наших емоцій — нам цілком до снаги їїзмінити.

Чому важливо вчасно відреагувати ?

Булінг впливає на всіх, хто бере в ньому участь або спостерігає, та має деструктивні наслідки в майбутньому житті.

Ті, хто піддаються булінгу:

• втрачають відчуття емоційної та фізичної безпеки, довіри до місця, у якому мають перебувати щодня;
• відчувають безпорадність і страх від постійної загрози. Булінг провокує тривожні та депресивні розлади, пригнічує імунітет, що підвищує вразливість до різних захворювань;втрачають повагу досебе. Страхи та невпевненість руйнують здатність до формування та підтримки стосунків з однолітками, що призводить до відчуття самотності;
• втрачають інтерес до різних форм активності та не можуть нормально навчатися. У деяких випадках можна простежити зв’язок між потерпанням від булінгу та розладами харчування, емоційної сфери (депресіями та суїцидальною поведінкою).

Ті, хто булять:

• частіше за інших потрапляють у ситуації, де проявляється насилля та порушуються норми поведінки;
• частіше беруть участь у бійках.

Ті, хто вимушені спостерігати:

• часто страждають від відчуття безпорадності, етичного конфлікту: втрутитись у ситуацію булінгу чи ж залишитись осторонь;
• потерпають від депресивних станів чи перезбудження, намагаються менше відвідувати заклади освіти.

Навіть поодинокий випадок булінгу залишає глибокий емоційний слід, що робить проблему найпоширенішою причиною звернень до дитячого психолога.

Психологи визначають декілька основних причин:

• Занижена самооцінка. Навіть якщо дитина виявляє її через нарцисизм, надмірну відкритість, зверхність.
• Домашня атмосфера. Дуже часто жертвами булінгу стають діти, яких вдома принижують, знецінюють, ображають. Або є родини, де дитину звикли жаліти – нещасна, хвора, росте без батька .Школа і садок — каталізатор домашніх проблем. Тож, якщо дитина звикла отримати більше уваги до себе, поблажливість батьків, коли вона бідна й нещасна, то вона буде створювати навколо себе таку ж атмосферу і в закладі освіти.
• Атмосфера в групі. Бувають колективи, в яких є дитина-агресор. Вона свідомо шукає слабшого, використовує його як грушу для биття, вирівнюючи свій психологічний стан.

Що робити батькам

• У першу чергу заспокойтесь, і тільки після цього починайте розмову з дитиною.
• Дайте відчути, що ви поруч, готові підтримати та допомогти,вислухати та захистити.
• Запевніть дитину, що ви не звинувачуєте її у тому, що відбувається, і вона може говорити відверто.
• Пам’ятайте, що дитині може бути неприємно говорити на цю тему, вона вразлива у цей момент. Будьте терплячими та делікатними.
• Спробуйте з’ясувати все, що зможете, проте не повторюйте ті ж самі запитання по декілька разів, допитуючись.
• Запропонуйте подумати, які дії допоможуть дитині почуватися у більшій безпеці зараз (наприклад, бути певний час ближче до дорослих, не залишатися після уроків тощо).
• Розкажіть дитині, що немає нічого поганого у тому, щоб повідомити про агресивну поведінку щодо когось учителю або принаймні друзям. Поясніть різницю між “пліткуванням” та “піклуванням” про своє життя чи життя друга.
• Спитайте, яка саме ваша допомога буде корисна дитині, вислухайте уважно. Можливо ви запропонуєте свій варіант. Це допоможе розробити спільну стратегію змін.
• Пам’ятайте, що ситуації фізичного насилля потребують негайного втручання з боку батьків..
• Спільно з дитиною шукайте нові способи реагування на ситуацію булінгу.
• Обговоріть, до кого по допомогу дитина може звертатися у закладі.
• Важливо усвідомити, чому саме дитина потрапила у ситуацію булінгу. Рекомендуємо з цим звернутися до дитячого психолога.
• Підтримайте свою дитину у налагодженні дружніх стосунків з однолітками.
• Поясніть дитині, що зміни будуть відбуватися поступово, проте весь цей час вона може розраховувати на вашу підтримку.

Як допомогти дитині-агресору

Дитині, яка булить інших, увага та допомога потрібна не менше, ніж тій, яка страждає від булінгу. Якщо ваша дитина – агресор, радимо:

• Відверто поговоріть з дитиною про те, що відбувається, з’ясуйте як вона ставиться до своїх дій і як реагують інші діти. Ви можете почути, що “всі так роблять”, або “він заслуговує на це”.
• Уважно вислухайте дитину і зосередьтеся на пошуку фактів, а не на своїх припущеннях.
• Не применшуйте серйозність ситуації такими кліше, як “хлопчики завжди будуть хлопчиками” або “глузування, бійки та інші форми агресивної поведінки — просто дитячі жарти і цілком природна частина дитинства”.
• Ретельно поясніть, які дії ви вважаєте переслідуванням інших. До них відносяться: цькування, образливі прізвиська, загрози фізичного насильства, залякування, висміювання, коментарі з сексуальним підтекстом, бойкот іншої дитини або підбурювання до ігнорування, плітки, публічні приниження, штовхання, плювки, псування особистих речей, принизливі висловлювання або жести.
• Діти, які булять, заперечують це так довго, як тільки можуть. Спокійно поясніть дитині, що її поведінка може завдати шкоди не тільки жертві, а й усім оточуючим. І щодалі це заходитиме, тим гірше булінг впливатиме на всіх учасників.
• Дайте зрозуміти дитині, що агресивна поведінка є дуже серйозною проблемою, і ви не будете терпіти це в майбутньому. Чітко і наполегливо, але без гніву, попросіть дитину зупинити насильство.
• Загрози і покарання не спрацюють. Можливо, на якийсь час це припинить булінг, та в перспективі це може тільки посилити агресію і невдоволення.
• Буде зайвим концентрувати увагу на відчуттях дитини, яку булять. Той, хто виявляє агресію, як правило відсторонюється від почуттів іншої людини.
• Агресивна поведінка та прояви насильства можуть вказувати на емоційні проблеми вашої дитини та розлади поведінки. Порадьтеся здитячим психологом.

Наслідки

Наслідки булінгу можуть бути різні. Найчастіше — це замкнутість, психологам доводиться працювати з антисоціальними дітьми, які абсолютно не вміють спілкуватися з навколишнім світом. Доводиться пояснювати, що світ не такий страшний, яким був до цього. Це може тривати від 2 до 3 років. У таких дітей руйнується віра у соціум, вони насторожені, тривожні. Але найбільший страх — це суїцидальні думки.

Перш за все, батьки мають підтримати дитину. Часто вони думають, що це само собою минеться, розсмокчеться, але це не так.

НЕ МОЖНА РОБИТИ ВИГЛЯД, ЩО ЦЬОГО НЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ.

               дякувати»

Вдячність – це те почуття, яке людина вчиться переживати із дитинства , це обов’язкова якість свідомої людини. Вдячність відкриває доступ людині до великої кількості всього того, що її оточує, допомагає пізнати добро у своєму житті. Вдячна дитина відчуває більш глибокий зв’язок з батьками.

У результаті, якщо вона може зрозуміти, що багато людей докладають достатньо зусиль заради її ж блага, її життя поліпшується. Відчуйте самі й донесіть до дітей, що вдячність має потужну енергетичну силу і для того, хто дякує, і для того, кому дякують. На жаль, діти часто зростають в оточенні людей, які постійно на щось скаржаться. Справедливо зазначити, що й справді, не все так добре в «нашому королівстві». Утім, відсутність у житті вдячності як ставлення, дії, звички поступово стушовує його кольори — усе стає одноманітним, сіро-чорним. Адже людина не задоволена всім, що відбувається довкола. Скільки цікавих подій не трапилося б у житті, їй цього замало, аби по-справжньому радіти. Ми маємо навчитися самі й навчити дітей помічати добро, яке люди щодня приносять у наше життя, і дякувати за нього. І не важливо, що це — усмішка, послуга, подарунок, підтримка, допомога тощо. Людина, яка спрямовує свою увагу на позитивні сторони життя, менш схильна до стресів і ефективніше знаходить вихід із різних ситуацій. Окрім того, вона виносить із цих ситуацій життєві уроки як ресурс для розвитку.

Усмішку, допомогу, підтримку діти зазвичай сприймають як належне. Тоді як насправді це — прояви доброзичливості, привітності. Слід навчити дітей помічати такі речі. Адже це шлях до формування позитивного мислення, виховання вдячності як особистісної якості. Покажімо дітям, що є багато способів подякувати — слова, добрі справи, подарунки, особливе ставлення. Дітям  потрібно розповідати, що дякувати потрібно  усім, хто тобі допомагає й підтримує тебе, і ти завжди зможеш розраховувати на допомогу, якщо вона знадобиться ; пояснювати, у яких ситуаціях і як потрібно дякувати.

Вдячність можна виражати  різними  способами — словами, обіймами, рукостисканням тощо.

Навчити дитину дякувати можна тільки на власному прикладі. Діти схильні наслідувати те, що бачать удома. Не забувайте дякувати дітям за допомогу, чоловіку або дружині за смачну вечерю, , продавцю за доброзичливість. Не соромтеся дякувати дітям  і помічайте будь-які дрібниці з боку малюка. Сам позбирав в корзину іграшки без нагадування,або нагодував папужку,розклав тарілки на стіл , приніс вам серветку  . Прямо зараз знайдіть, за що ви можете сказати спасибі своєму синові або доньці. Ви помітите, як змінюється ваша дитина, як йому самому захочеться робити більше добрих справ. А незабаром вона  почне цінувати все, що робите для нього ви. Саме на це спрямовує одна із тем курсу  «Дошкільнятам освіта для сталого розвитку» Дитина повинна навчитися просити про допомогу, коли їй  це необхідно і подякувати за неї.  Коли дітей заохочують усвідомлювати радість і щедроти життя, вони стають більш вдячними так само, як і дорослі.

Можна  вдома придумувати з малюками різні ігри та корисно проводити час :

 1)«Моє сердечко»

Виріжте з картону декілька сердечок і напишіть на кожному  слова подяки , задаючи запитання малюку. Наприклад : «За що і кому ти б сказав спасибі?»,«З ким ти товаришував сьогодні і провів чудово день?»

«Кому ти хочеш подарувати це сердечко?»

     2) «Добрі справи»

Час від часу влаштовуйте з дітьми день добрих справ, коли ви         будете допомагати іншим людям. Можна разом з малюками нагодувати пташок або безпритульних  тварин, підмести сходовий майданчик або  допомогти літній людині у магазині . Якщо ви вирішили віддати старі речі в дитячий будинок або старі іграшки у менш забезпечену сім’ю, зробіть це разом із дитиною.

    3) «Сюрприз»

         Показуйте дитині, як добре  ділитися з іншими. Це можуть бути речі, солодощі, зроблені своїми руками подарунки, компліменти. Збираєтеся в гості до бабусі – запропонуйте дитині заздалегідь намалювати для неї листівку або приготувати подарунок. Малюка пригостили цукеркою? Запропонуйте пригостити половинкою сестру чи брата.

4) «Чудові хвилини мого життя»

     Важливо помічати життєві дрібниці. Сьогодні  світить сонечко . Ми йому скажемо спасибі , що ми можемо піти гуляти. Дякуємо курочці, що вона нам знесла яєчко. Дякую другові, що дав покататися на велосипеді, або погратися своєю іграшкою.

5) «Сімейна традиція»

    Заведіть у родині традицію щодня за щось дякувати одне одному. Нехай малюк теж знайде щось, за що він вдячний. Так він ще раз насолодиться приємним моментом. До того ж, прояв вдячності піднімає настрій.

  6) «Спасибі цьому дню»

Візьміть за правило в кінці кожного дня, перед сном, згадувати разом з дитиною приємні моменти, за які вона  може комусь  подякувати. Тато купив нову іграшку , бабуся спекла пиріг  , чудово виступив на святі в дитячому  садочку і т. д. Це можуть бути різні події, враження.

7) «Фотоальбом приємних спогадів»

      Вклеювати в альбом різні фотографії (відпочинок на річці  ; в гостях у бабусі ; день народження у друга; виготовлення поробок і т.д. ) і написати під ними «Кому я був вдячний», «За що мені дякували»

Книги, казки, вірші, пісеньки. Зараз вибір літератури дуже великий, і є можливість підібрати те джерело, яке сподобається саме вашій дитині. Віршик чи пісенька по дорозі в дитячий сад, казка на ніч – це ненав’язливі і цікаві форми.

       9) Всесвітній день “Дякую”

Часто в повсякденному житті сенс слів затирається, «змальовується», ми вимовляємо їх механічно і вже не дуже розуміємо, що ж саме ми говоримо і що під цим мається на увазі. Всесвітній день “Дякую”, що відзначається 11 січня – хороший привід задуматися про це і сказати усвідомлене «Дякую» всім, хто його заслуговує.

    Вчити говорити спасибі просто, але неможливо змусити дітей відчувати себе вдячними. Зате можна сформувати в дитини  здатність аналізувати і цінувати! Завдяки цьому батьки не тільки зроблять їх щасливими, але і забезпечать собі повагу і гідну старість. Пам’ятайте, що доля дитини в першу чергу залежить від вас. Зробіть правильне вкладення в її розвиток і будьте впевнені, що в майбутньому вона буде вам дуже вдячна.

                            І  пам’ятайте « Дякувати — приємно!»

«Я дякую»

Я дякую за те, що настав ранок.

Я дякую мамі за смачний сніданок.

За те, що я народився!
За те, що я живу!
За те, що разом з татом

І з своїм старшим братом

Гуляємо по доріжці,

І втомилися наші ніжки.

Я дякую бабусі за прочитану казку,

А дідусеві за корисні підказки.

Я дякую другові, що мав змогу

Надати мені вчасно допомогу.

Я дякую сонечку за тепло,

Всім людям дякую за добро.

Дякую квіточці, що цвіте,

Дякую травичці, що росте.

Дякую пташці, що в саду співає

І весело нас розвеселяє.

Я дякувати буду щодня,

І яскравішим стане моє життя.

Казка про Назарчика , який  навчився ділитися іграшками і  говорити «Дякую»

Жив –був хлопчик Назарчик.  Всі його дуже любили: мама, тато, бабусі, дідусі .А Назарчик , як і всі маленькі діти, найбільше любив  гратися іграшками. Їх у нього  було дуже багато: м’ячики ,кубики, машинки ,м’які білочки і зайчики, собачки і ведмедики, кішечки і конячки, навіть були і ляльки.  А ще багато книжок, альбом для малювання, конструктор, пазли.

Назарчик грався   цілий день . Щодня батьки купували йому якусь нову іграшку. Спочатку хлопчик був  зовсім маленьким , а потім ріс-ріс  і підріс. Та так підріс , що можна тепер йому  було в садок йти з дітками гратися. Мама і тато так зраділи, що Назарчик вже великий.

Наступного дня хлопчик вперше в садок пішов, і так йому  там сподобалося, що навіть йти додому не хотів. Грав  з іграшками, їв смачну кашу. Діти в садочку пригощали Назарчика печивом, цукерками, ділилися з ним  іграшками. Та ніколи нікому Назарчик не говорив чарівного слова «Дякую». «Навіщо говорити «дякую», коли мене всі люблять, купляють мені все ,чого забажаю»,- думав хлопчик.

Одного разу мама йому  поклала в рюкзачок його  улюблені ігращки , щоб Назарчик  грався   ними з дітками в садочку.Та де там, він навіть не відкривав рюкзачок. «Це мої іграшки, і ніхто ними ,окрім мене, не повинен гратися »,-думав Назар. Він  присів на лавочку і засумував . Діти в садочку весело і приємно проводили час .Вихователька намагалася залучити хлопчика до ігор з дітками, та Назар вперто не хотів.

І  раптом хлопчик відчув  , що хтось стоїть поруч з ним. Це було дуже маленька істота, зростом як яблучко .

– Ти хто? – запитав Назарчик.
– Я –Впертулька , – відповіла істота.
– А звідки ти взялася? Щось я тебе раніше не бачив , – поцікавився хлопчик .
– Ти й не міг   мене раніше бачити. Я приходжу тільки до тих, хто ображається ,хто жадібний, хто не вміє говорити «чарівні слова» – пояснила  Впертулька .

– Тому я до тебе і прийшла. І тепер я буду дружити з тобою. А ти будеш робити те, що я скажу. Добре?
– Добре, – відповів хлопчик і запитав : – А що треба робити?
– По-перше, не дружи більше ні з ким.

-Іграшками не ділися.

-Чарівні слова ніколи не говори.

Хлопчик сидів з Впертулькою на лавочці ,не посміхався,  і навіть зробився непривітним і  злим. Відвернувся Назарчик від   Впертульки і подивився в інший бік. І стало йому так сумно: його друзі бігають, грають всі разом, а він тут з цією Впертулькою один!

Аж раптом заплакав дуже сильно хлопчик Анрійко.У нього зламалася його улюблена іграшка-машинка. Назарчик підбіг до Андрійка і почав його втішати. «Не плач, подивися, скільки в мене в рюкзачку машинок. Давай разом гратися !»,-сказав він. «Щиро дякую»,-відповів Андрійко. Назарчикові стало так приємно, що він аж захотів обняти Андрійка. «Таке простеньке слово «Дякую»,  а  як від нього стає приємно. Цікаво, коли я почну говорити «дякую», як люди до мене будуть ставитися?»,-подумав Назарчик.

    Так з’явився у нього друг   Андрійко , такий веселий хлопчисько з кучериками. Цілими днями вони разом грали .Назар  сідав на одному кінці кімнати і штовхав Андрійкові велику вантажівку. Андрійко ловив  її, навантажувала в кузов кубики і відправляв  до Назара, а він будував велику вежу. Весело їм було разом. Навіть засинати було не нудно, бо ліжечка стояли поряд, і вони разом закривали очі і спали.

З тих пір Назарчик навчився всім дякувати за подарунки, добрі вчинки, приємні слова. «А де ж поділася Впертулька???Мабуть образилася і зникла, бо в мене з’явилося багато друзів»,-радів хлопчик.

  Поради психолога

Тема: Бесіди з батьками і дітьми. Поради які стануть в нагоді на карантині.

Карантин це випробування для дітей та батьків. Вимушений карантин змушує багатьох проводити багато часу вдома. Перебуваючи у чотирьох стінах, ми можемо провести цей час з користю, не наражаючи на небезпеку себе та своїх дітей.

ПСИХОЛОГИ РАДЯТЬ

1.     Створіть “робочий” розклад дитині.

Перш за все, дитина повинна притримуватися певного “робочого” графіку. Його необхідно розробити з урахування карантину. Попередній режим дня не підходить, оскільки немає щоденних відвідувань садочка та гуртків. “Ця тема дуже актуальна та гостра.

2.     Психологи рекомендують розписати справи на усі тижні карантину.

3.     Дотримуйтесь режиму сну.

Обов’язково треба дотримуватися режиму сну, тому що потім дитині буде набагато складніше прилаштуватися до щоденного ритму.

4.     Нагадайте правила безпеки.

5.     Придумайте для дитини заняття. 

Щоб дитина не заважала працювати “з дому” чи займатися хатніми справами, їй теж треба вигадати зайняття.

6.     Правдиво поясніть дитині причини карантину.

Експерти з виховання дітей категорично не рекомендує брехати дитині чи прикрашати ситуацію.

    7. Одні правила для всієї родини.

 Краще пояснювати ситуацію. Якщо ж від дитини вимагається виконання певних правил, то ці правила мають бути загальними для всієї сім’ї. Їх мають дотримуватися усі.

“Виховання – це дуже відповідальна робота. Те, що ми вкладаємо в дітей , такими вони й будуть у дорослому житті. Самооцінка дитини формується ще  в дитинстві.  Діти дивляться на нашу поведінку, і вони такими самими будуть у дорослому житті»

ВАЖЛИВО ЗНАТИ ДІТЯМ І ДОРОСЛИМ

ПОРАДИ НА КАРАНТИНІ

Правила поведінки на карантині

• Часто провітрюйте квартиру і робіть вологе прибирання.

• Займайтеся спортом вдома.

• Підтримуйте режим сну (міцний сон).

• Їжте  в будинку і стежте за харчуванням. Якщо замовляєте щось – краще, щоб це була термічно оброблена їжа. Мінімізуйте солодке в раціоні, оскільки воно створює ідеальне середовище для життя вірусів і бактерій.

• Часто пийте воду. Бажано робити глотки води кожні 15 хвилин, оскільки при попаданні вірусів на слизові рота, вода змиє їх в шлунок, де соляна кислота знищить їх.

• Ретельно мийте руки і обробляйте їх спиртом до виходу на вулицю і після приходу додому.

• Щодня обробляйте спиртом гаджети (планшети, телефони, електронні книги і т.д.)

Також рекомендуємо:

✅   перевірити, чи знає дитина ваш телефон та телефони екстрених служб напам’ять – все одно запишіть їх;

✅   змоделювати різні ситуації поведінки дитини (незнайомець дзвонить у двері, діти кличуть гратися на вулицю, чутно підозрілий запах та інші);

✅   обговорити періодичність зв’язку – наприклад, зідзвонюватися кожну годину або присилати повідомлення у месенджерах;

✅  підготувати для дитини цікаве завдання, щоб їй було чим зайнятися;

✅    скласти разом розпорядок дня (графік прийняття їжі, занять);

✅  розказати про небезпеки в мережі інтернет, якщо доцільно, то обмежте доступ до певних сайтів;

✅   нагадати про правила або заборони відкриття вікон та балкону, а також встановіть перелік дозволених для користування електроприладів;

✅

✅   домовитися, що дитина не буде відповідати по телефону на дзвінки від незнайомців;

Чим якіснішу підготовчу роботу ви проведете, тим більш впевненою буде ваша дитина, а ви будете більш спокійними.

Нагадуємо, про відповідальність батьків перед законом. Відповідно до чинного законодавства, якщо з дитиною, яка молодше 14 років, що-небудь трапиться або вона здійснить будь-яке правопорушення, то за її дії будуть відповідати батьки.

В момент карантину, перебуваючи вдома, важливо вдатися до всіх способів, спрямованим на поліпшення функціонування імунної системи і зміцнення організму.

Зміцнення імунітету і харчування

Щоб підвищити захисні сили організму, запобігти розвитку деяких захворювань або допомогти імунітету правильно реагувати на ті, які вже проявилися, важливо збільшити споживання продуктів, багатих вітамінами і мінералами.

Природні засоби для підвищення захисту організму:

Женьшень

Найбільш важливим діючою речовиною в корені китайського женьшеню (Panax ginseng) є сапонінглікозіди – гінзенозіди. Женьшень збільшує кількість енергії і здатність організму до фізичних, розумових навантажень, а також підвищує стійкість до інфекцій. Гінзенозіди також беруть участь в гормональних змінах, які регулюють реакцію організму на стрес.

Ехінацея пурпурна

Ехінацея має протизапальну дію і стимулює імунітет, включаючи при захворюваннях дихальних шляхів. Вважається, що містяться в ехінацеї полісахариди стимулюють активність Т-лімфоцитів, а також збільшують вивільнення організмом інтерферону – противірусного речовини.

Екстракт прополісу

Екстракт прополісу має імуномоделюючу дію, так як він стимулює клітини імунної системи. Його використовують при гострих і хронічних запаленнях, при захворюваннях дихальних шляхів і сину ситах.

Заходи профілактики:

- вибрати препарат для профілактики, порадившись з лікарем;

- приймати вітамін С у вигляді настою шипшини, ягоди журавлини, брусниці, чорної смородини, цитрусів;

- використовувати природні фітонциди, особливо часник;

- дотримуватися особистої гігієни: частіше мити руки (потрібно ретельно мити руки не менше 20 секунд)., використовувати вологі дезінфікуючі серветки, гелі для рук;

- частіше провітрювати приміщення, проводити вологе прибирання, в тому числі з використанням дезінфікуючих засобів;

Найбільш часто дезінфікуючими поверхнями повинні бути:

ванна кімната: душова кабіна, змішувач, ванна, раковина, плитка на стіні, плитка на підлозі; кухня: стільниця, кран, раковина, холодильник, шафи; спальня: дверні ручки, комоди, шафи; вітальня, дитяча кімната: полки, шафи, вимикачі, стільці.

- одягатися по погоді, не допускати переохолодження організму, забезпечувати належний температурний режим в житлових будівлях;

Важливо провести дитині інструктаж та нагадати про основні правила поведінки в побуті, наголосити, щоб вона не відчиняла двері незнайомцям, не гралась з вогнем та електроприладами.

Поради про те, як вести себе, коли всі на карантині:

- постаратися не їздити в громадському транспорті;

а якщо все-таки довелося – надіти медичну маску, а після – добре вимити руки і обличчя; дезінфікувати мобільний телефон і предмети, які найчастіше використовуються;

- намагатися не відвідувати масові заходи, особливо в закритих приміщеннях; – не відвідувати торгові центри.

Будьте здорові, залишайтеся вдома!

     Криза трьох років

Криза є переломним моментом в умовах нормального психічного розвитку. Вона виникає тоді, «коли внутрішній хід дитячого розвитку завершив якийсь цикл і перехід до наступного циклу буде обов’язково переломним…»

Криза трьох років може початися вже з 2,5 років, а закінчитися в 3,5 – 4 роки. В окремих дітей вона є яскраво вираженою, в інших, навпаки, криза починається і завершується непомітно.

Криза трьох років засвідчує один з важливих моментів розвитку дитини раннього віку — усвідомлення себе як окремої особистості, яка має власні бажання, що не завжди збігаються з бажаннями інших. Це стає причиною нового ставлення до дорослого: дитина порівнює себе з ним, прагне наслідувати у поведінці, діях, намагається реалізувати прагнення «бути дорослим», демонструє свою самостійність і незалежність, протиставляє власні бажання вимогам дорослого.

Для кризи трьох років, найважливішим новоутворенням є виникнення нового відчуття «Я» та «Я сам». За перші три роки свого життя маленька людина освоюється у навколишньому світі, звикає до нього і виявляє себе як самостійна особистість. У цьому віці настає момент, коли дитина ніби узагальнює весь досвід свого раннього дитинства, і на основі реальних досягнень у дитини складається власне ставлення до себе, з’являються нові характерні риси. Дитина вже випробовує свої сили, перевіряє спроможності. Вона утверджує себе, і це сприяє появі дитячої самолюбності — найважливішого стимулу до саморозвитку і самовдосконалення. Кожен з батьків  напевно, не раз стикався із ситуацією, коли швидше й зручніше було зробити щось за дитину: одягнути її, нагодувати, відвести в потрібне місце. До якогось віку це «проходило», але з трьох років збільшена самостійність може досягти тієї межі, коли малюку просто життєво необхідно випробовувати, робити все це самому. При цьому дитині важливо, щоб дорослі серйозно ставилися до її самостійності. І якщо дитина не відчуває, що на неї зважають та шанують її думку і бажання, вона починає протестувати. Зазвичай давати трирічному малюку право на повну самостійність аж ніяк неможливо: адже, вже багато що освоївши для свого віку, малюк ще не повністю усвідомлює свої можливості, не вміє висловлювати думки, планувати. Стосунки дитини з батьками повинні увійти до якісно нового русла і бути засновані на повазі та терпінні батьків. Суть нового поведінкового комплексу полягає ось у чому: по-перше, дитина починає прагнути до досягнення результату своєї діяльності настирливо, цілеспрямовано, незважаючи на складнощі та невдачі, що зустрічаються. По-друге, з’являється бажання продемонструвати свої успіхи дорослому, без схвалення якого ці успіхи значною мірою втрачають свою цінність. По-третє, в цьому віці з’являється загострене почуття власної гідності — підвищена образливість, несподівані емоційні спалахи, чутливість щодо визнання досягнень батьками, бабусями й іншими значущими і важливими в житті малюка людьми.

Криза трирічного віку – це період «відділення» дитини від дорослого. Можна навіть назвати цей період часом становлення особистості дитини. Це, безумовно, важкий час для батьків, бо у цей період дитина може стати начебто некерованою, дуже примхливою, гостро конфліктувати з близькими. Але від того, як батьки поведуть себе, багато в чому буде залежати, яким виросте їхня дитина: пасивною або активною, наполегливою і незалежною або боязкою і невпевненою у собі. Особливо сильно криза 3 років проявляється в сім’ях, де дитина єдина.

Як же батькам зрозуміти, що зміни в поведінці улюбленого чада – це вікова криза, а не різко зіпсувався характер?

Ось основні моменти, на які варто звернути увагу:

• Ø дитина проявляє впертість, наполягає на своєму;
• Ø відмовляється робити те, про що його просять;
• Ø хоче все робити сам, вважаючи себе дорослим;
• Ø часто вередує, влаштовує істерику;
• Ø малюк дає негативні оцінки людям;
• Ø робить все навпаки, кусається, б’ється;
• Ø виявляє почуття власності, жадібність;
• Ø маніпулює дорослими;
• може загостренно боятися темряви, висоти, чужих людей;
• Ø задає багато питань, вимагає до себе увагу

Поради та рекомендації батькам

Дотримуйтеся режиму дня!

Проявляйте витримку і терпіння, не зриватися на крик, не карайте.

Не ставте  малюкові ультиматимуми, підійдіть до постановки своїх прохань або побажань винахідливо.

Надайте дитині свободу вибора, заохочуйте самостійність. Діти в три роки чекають від батьків визнання їх самостійності і незалежності, навіть незважаючи на те, що самі до цього ще не готові. Батькам необхідно поставитися з розумінням до подібних прагнень. Тому для дитини в цьому віці дуже важливо, щоб з нею радилися і цікавилися її думкою.

Непогано працює  прийом переключення уваги. Наприклад ви збираєтеся відвідати знайомих, але підозрюєте, що на вашу пропозицію малюк може відповісти відмовою, тоді просто запропонуйте дитині вибрати одяг, в якому вона поїде в гості. У підсумку увага дитини переключиться на вибір відповідного наряду і вона не буде думати,  їхати їй з вами чи ні

Деякі батьки використовують метод «навпаки». Наприклад, плануючи погодувати малюка, пропонують йому відмовитися від обіду.  У свою чергу, малюк, прагнучи заперечити, захоче поїсти.

Постарайтеся проявляти більше гнучкості у вихованні, не бійтеся дещо розширити права і обов’язки дитини, дайте відчути їй самостійність, звичайно, тільки в розумних межах, певні межі, все ж, повинні бути. Просіть іноді його про допомогу або давайте якісь прості доручення. Якщо ви бачите, що дитина намагається щось зробити сама, але не може з цим впоратися, ненав’язливо допоможіть їй.

Навчіться справлятися з істериками дитини. У зв’язку з кризою, істерики у дитини 3  років – дуже часте явище.  Не піддавайтеся на провокації в разі істерик, навіть якщо це відбувається на вулиці, або в магазині. Зберігайте спокій, щоб не відбувалося. Дитина часто випробовує дорослих.

У даній ситуації єдиної поради, яка б підійшла всім, на жаль, дати неможливо. Батьки самі повинні вибрати правильну лінію поведінки.

Навчіться відмовляти. Відмовляти своєму малюкові можуть далеко не всі батьки. Проте, вміти говорити чітке «ні» – необхідно кожному дорослому. В будь-якій сім’ї повинні бути встановлені межі, за які виходити ніяк не можна і дитина повинна про них знати.

Батьки повинні бути прикладом для малюка, у вихованні потрібна єдина позиція дорослих. Мама, тато, бабусі й дідусі повинні діяти узгоджено, не суперечачи один одному.

Не критикуйте поведінку дитини при людях. Якщо вона не хоче щось робити, краще залишити її в спокої. Якщо малюка зацікавить те, що відбувається, через деякий час він приєднається.

Заохочуйте і хваліть дитину за успіхи. Так у малюка підвищується самооцінка.

Грайте разом в рольові ігри. Через гру можна сформувати у дитини багато хороших якостей. У цьому віці у дітей рольові ігри так само реальні, як саме життя.

Любіть свою дитину, частіше говоріть їй про це, більше з нею розмовляйте обговорюйте щось, цікавтеся її думкою.