План

І.     Професійна рефлексія та її значення в педагогічній діяльності.

ІІ.    Умови формування рефлексивних умінь педагога.

ІІІ.   Інтерактивні вправи на розвиток рефлексивних умінь педагогів.

ІV. Феномен професійного вигорання: причини виникнення та шляхи подолання.                                                                     

  Пріоритет людської особистості в системі освіти — тенденція останніх десятиліть, що загострила необхідність більш уважного та делікатного ставлення до людини, а також потребу допомогти їй у процесі самопізнання, самореалізації та самовизначення. Однак традиційна освіта все ще залишається односторонньою, спрямованою на накопичення знань, тоді, коли світ потребує особистості, яка знає та розуміє себе і суспільство в цілісності та сукупності усіх взаємозв’язків.

    У кожному віці людина набуває досвіду організації власного внут­рішнього світу вільного і відповідального вибору цінностей, вчинків, рішень, самооцінювання, самостановлення та самореалізації.

Існує безліч різноманітних трактувань та визначень рефлексії. Тер­мін «рефлексія» походить віл латинського «геflехіо», що буквально зна­чить «звернення назад, відображення». Тлумачні словники трактують поняття рефлексії як самоаналіз, роздуми людини над власним душев­ним станом; відображення, а також дослідження процесу пізнання.

     У психологічній літературі рефлексію визначають, з одного боку, як якість, що необхідна професіоналу, оскільки дає можливість ефек­тивно і адекватно реалізувати себе і свої здібності, забезпечуючи процес саморозвитку. Рефлексія сприяє творчому підходу до профе­сійної діяльності, досягнення її максимальної ефектив­ності та результативності, завдяки чому здійснюється професійне становлення та розвиток особистості педаго­га. З другого боку, рефлексію визначають як сукупність умов, що сприяють формуванню такої якості.

          І.   Професійна рефлексія та її значення в педагогічній діяльності

  Вивчення вітчизняного досвіду професійної діяль­ності педагогів показує, що реальна практика майже по­збавлена процесу рефлексії. Педагоги ще недостатньо   володіють навичками самоаналізу професійної діяльнос­ті, відчувають дефіцит супроводу рефлексії в процесі професійного самовдосконалення, залежні або від зовнішніх вимог, або від низько­го рівня власної педагогічної культури.

       Відсутність використання в практиці роботи рефлексивного механізму позбавляє педагогів можливості встановлювати реаль­ні «суб’єкт — суб’єктні» стосунки з учасниками освітнього процесу і розвивати рефлексивну свідомість.

     Для фахової підготовки педагога важливе значення має розви­ток професійної рефлексії як:

—    особистісної якості;

—    властивості мислення;

—    умови, необхідної для творчої самореалізації та професій­ної майстерності.  

Професійна рефлексія — це співвідношення себе та можли­востей власного Я з тим, що вимагає обрана професія, разом із на­явними уявленнями про неї. Ці уявлення є доволі динамічними, мо­жуть розвиватися. Вони допомагають педагогові:

F сформувати отримані результати;

F визначити мету подальшої роботи;

F скорегувати і вдосконалити свій професійний шлях.

У досвідченого педагога процес рефлексії проходить перма­нентно, залежно від:

ü  індивідуально-особистісних характеристик;

ü      особистої зрілості;

ü   практичного досвіду;

ü  професійної ерудованості;

ü  рівня загальної культури.

Для педагогіки рефлексія відкриває шлях до подолання проти­річчя між складними педагогічними завданнями сучасності, що по­требують глибокого теоретичного усвідомлення, і тими прикладними засобами їхнього розв’язання, що панують в освітянській практиці. Вихід на рівень професійної рефлексії дає можливість подолати обме­ження, задані простором власних знань. Розвинена здатність до про­фесійної рефлексії є передумовою самовиховання педагога, творчо­го пошуку, розвитку індивідуального стилю педагогічної діяльності.

У дослідженні вітчизняних психологів Сергія Максименка та Тетя­ни Щербан визначено, що в професійно-педагогічній діяльності реф­лексія виявляється у процесі самоаналізу і самооцінки педагогом власної діяльності та самого себе як її суб’єкта та визначає:

• проектування діяльності дітей — коли педагог розробляє цілі навчання і конструктивні схеми їх досягнення з урахуванням особливостей дітей і можливостей їх становлення й розвитку;
• безпосередню практичну взаємодію педагога з дітьми — коли педагог прагне адекватно зрозуміти і цілеспрямовано врегулювати їхні вчинки, почуття і мисленнєві процеси.

Отже, формування професійної рефлексії — це психологічна проблема, шляхи розв’язання якої полягають у:

• формуванні потреб і мотивів самопізнання;
• навчанні педагога способів самопізнання;
• розвитку здатності педагога до ідентифікації;
• підвищенні рівня самоповаги, самосхвалення;
• подоланні страхів.

                            ІІ. Умови формування рефлексивних умінь педагога

         Рефлексія є комплексним явищем, яке складається з рефлек­сивних умінь, тому роботу щодо розвитку рефлексії у педагогів вар­то організовувати як процес формування таких умінь.

  Рефлексивні уміння педагога

Дослідники визначають доволі великий перелік ключових реф­лексивних умінь, якими має опанувати педагог. Зокрема, це вміння:

• бачити в педагогічній ситуації проблему і оформлювати її у вигляді педагогічних завдань;
• орієнтуватися при постановці педагогічних завдань на дітей як на суб’єктів навчально-пізнавальної діяльності, що актив­но розвиваються і мають власні мотиви та мету;
• робити предметом аналізу кожний свій педагогічний крок;
• конкретизувати і структурувати проблему;
• розширити межі практики і побачити нові проблеми, обу­мовлені попереднім досвідом;
• знаходити способи розв’язання завдання;
• мислити тактично, тобто конкретизувати педагогічні за­вдання в поетапні та оперативні, приймати оптимальне рі­шення в умовах невизначеності, гнучко перелаштовуватися відповідно до ситуації;
• мислити припущеннями, гіпотезами, версіями;
• працювати в системі «паралельних цілей», створювати «поле можливостей» для педагогічного маневру;
• приймати гідне рішення в ситуації дефіциту часу для вихо­ду зі складних педагогічних завдань;
• використовувати різноманітні теорії для усвідомлення власного досвіду;
• аналізувати і акумулювати у своєму досвіді кращі зразки педагогічної практики;
• комбінувати елементи теорії та практики, щоб отримати нові знання;
• оцінювати педагогічні факти та явища об’єктивно та неупереджено.

Разом ці вміння становлять своєрідну рефлексивну техноло­гію, за допомогою якої і вдосконалюється професійний досвід педагога.

 

  Заходи формування рефлексивних умінь

У професійному навчанні педагогів в умовах роботи мето­дичного об’єднання рефлексивні уміння формуються і розвиваються під час:

v традиційних методичних заходів —

-     семінар-практикум;

-     семінар-брифінг;

-     засідання методичного об’єднання;

v нетрадиційних методичних заходів —

-     тренінг;

-     коучинг;

-     дебати;

-     фестиваль діяльнісної педагогіки.

      Ефективними формами, в рамках яких активно застосовують реф­лексивні вміння і навички, є інтерактивні ігри та вправи.

     Умови формування рефлексивних умінь

Для формування рефлексивних умінь необхідним є забезпе­чення таких педагогічних умов:

• спеціально організована рефлексивна діяльність педагога;
• наявність рефлексивного середовища;
• активізація міжсуб’єктних відносин учасників рефлексивної діяльності;
• актуалізація рефлективності педагога;
• використання освітніх програм за розвитком професійної рефлексії.

Отже, процес формування рефлек­сивних умінь у педагогів веде до розв’я­зання багатьох кардинально важли­вих питань:

• підготовки педагогів до духовно-твор­чої самореалізації, що проявляється на­самперед     

   у відході від шаблонів і сте­реотипів;

• вироблення програми вимог до себе, до процесу і результатів діяльності;
• усвідомлення змісту обраної професії;
• формування зацікавленого, критичного ставлення до різ­них аспектів власної професії;
•  збагачення професійного досвіду і майстерності;
•  розвиток готовності до інновацій у власній професійній ді­яльності.

Опанувавши рефлексію щодо самого себе, навчившись аналізу­вати власні думки, почуття та вчинки, педагог повинен використати свої рефлексивні знання та уміння в процесі пізнання дітей і засто­сувати рефлексивні механізми у взаємодії з ними.

            ІІІ. Інтерактивні вправи на розвиток рефлексивних умінь педагогів

    Моє ім’я і особиста риса                                                                                          

Учасник називає своє ім’я та рису характеру, що починається на першу літеру імені. Можна про­демонструвати рису за допомогою пантоміми. Учас­ник називає своє ім’я та пояснює, що пишається пев­ною особистою рисою.

    Моя індивідуальність

      Учасники по колу передають квітку, при цьому кожен по черзі вимовляє своє ім’я, називаючи риси, що починаються з літер, які є в імені (наприклад, Ольга — обережна, охайна; Вадим — ввічливий, ве­ликодушний). Після закінчення вправи ведучий просить учасників зробити висновки.

     Ось я такий

Кожен з учасників по черзі називає своє ім’я, а також одне зі своїх реальних хобі, захоплень і одне бажане хобі, те, що хотілося б мати.

 Моя улюблена іграшка

Учасник називає своє ім’я та розповідає, яка іграшка чи гра була його улюбленою в дитинстві, і пояснює чому.

       Перетворення  

Учасники сідають колом. Ведучий пропонує за­кінчити речення:

—Якби я був книжкою, то я був би… (словни­ком, детективом, віршами…)

—Якби я був явищем природи, то був би… (ві­тром, сонцем, бурею…)

—Якби я був музикою, то я був би… (роман­сом, класикою, джазом…)

—Якби я був дитиною, то я був би…

       Проекція образу особистого Я

       У цій вправі учасники групи складають два коротких описи, кожен — на окремому аркуші.

       На одному аркуші — це опис того, яким себе бачить сам учасник; фактично, це схематичний нарис його «Я — концепції». Опис повинен бути щирим і прав­дивим. Другий опис про те, яким, на думку учасника, його бачать інші члени групи. Імена на аркушах не зазначають. Перший опис кладуть в окрему коробку. Кожен напис зачитуюють уголос, а члени групи на­магаються відгадати, кому він належить. Потім автор заявляє про себе і читає другий свій опис (яким, йому здається, бачать його інші), отримуючи після цього зворотний зв’язок від учасників групи. Цінність такої вправи у тому, що слухач виявляє, що інші сприйма­ють певні його можливості і характеристики в більш сприятливому світлі, ніж він сам.

       Поміркуємо

Кожен учасник отримує картку із визначенням поняття «рефлексії», дане відомим ученим. Він по­винен озвучити та проаналізувати твердження, ви­значивши його переваги та недоліки. Далі в обгово­ренні беруть участь усі учасники.

Картка 1. Рефлексія — спостереження (внут­рішній досвід), якому розум піддає свою діяльність та спосіб її прояву, внаслідок чого в розумі виника­ють ідеї цієї діяльності. (Джон Локк)

Картка 2. Рефлексія — здатність індивіда зосе­реджуватися на змісті власних думок, абстрагуючись від усього зовнішнього, тілесного. (Рене Декарт)

Картка 3. Рефлексія — універсальний спосіб пізнання свідомості, при якому потік переживан­ня з усіма його різноманітними подіями…стає чітко осягненим та аналізованим. (Едмунд Гуссерль)

Картка 4.  Вільна людина, яка живе за принци­пом «золотої середини», адекватна у своєму вибо­рі, тому що рефлексує власні «бажання» і «нахили», здійснюючи вибір на підставі розуму, а не почуттів. (Бенедикт Спіноза)

Картка 5. Рефлексія — активний, наполегли­вий і уважний розгляд будь-якої думки або передба­ченої форми знання у світлі підвалин, на яких воно покоїться, і аналіз подальших висновків, до яких воно приводить. (Джон Дьюї)

Картка 6. Рефлексія дає змогу особистості ви­йти з повного заглиблення в безпосередню діяль­ність, ніби піднятися над нею, зробити її предметом аналізу, свідомого регулювання і контролю. (Ювена­лій Кулюткін)

      ІV. Феномен професійного вигорання: причини виникнення та шляхи    подолання                                                                     

      Професійне вигорання — складний психофізичний феномен, який включає емоційне, розумове й фізичне виснаження внаслідок тривалого емоційного напруження у зв’язку з професійною діяльністю у сфері «людина — людина».

         Професійне вигорання — це специфічний вид професійної де­формації, притаманної здебільшого працівникам, робота яких без­посередньо пов’язана зі спілкуванням з людьми. Зокрема, профе­сійному вигоранню найбільше піддаються люди таких професій, як медичні працівники, педагоги, юристи, психологи, продавці тощо. Звісно, не обов’язково кожен, хто працює в цих галузях, схильний до «стресу спілкування» (ще одна назва феномену професійного ви­горання). Найтиповішими проявами синдрому професійного вигорання є:

F наростання емоційного виснаження;

F збайдужіння до виконання своїх професійних обов’язків;

F дегуманізація у формі негативізму щодо самого себе та своїх колег;

F відчуття власної професійної непридатності;

F незадоволеність роботою, внаслідок чого можливі особистісні зміни у комунікативній сфері аж до розвитку значних когнітивних порушень.

                               Чинники розвитку професійного вигорання

Серед чинників, що сприяють появі синдрому професійного вигорання, — такі:

• особистісні;
• організаційні;
• рольові.

Особистісні чинники

Насамперед до групи ризику людей, які піддаються профе­сійному вигоранню, належать ті, хто за своїм темпераментом не схильні до активного спілкування та соціальних контактів. Осо­бливо швидко «вигорають» сором’язливі, сконцентровані на своєму внутрішньому світові інтроверти. Та люди здебільшого замкнуті в собі та не багатослівні. І якщо спілкування з колегами певним чином можна уникнути, то з клієнтами це неможливо. Від надлиш­ку зовнішнього впливу в інтровертів накопичується внутрішня втома, а від неможливості позбутися її — злість та роздратування.

      Появі проявів у людини синдро­му професійного вигорання сприяє також її схильність до перфекціонізму. «Комплекс відмінника» ставить пра­цівника в залежність від думки авто­ритетних колег, керівництва тощо. Прагнення «відповідати високим стан­дартам» заважає йому зрозуміти свої емоції та переживання у професійній діяльності. Це здебільшого призводить до підвищення емоційної чутливості. А надмірна емоційність перешкоджає вибу­довувати адекватні стосунки людини з оточенням, знижує рівень довіри та поваги до неї.

Організаційні чинники

      Прискорення процесу професійного вигорання зумовлюють також організаційні чинники. Це можуть бути:

v незручне робоче місце;

v відсутність умов для ефективної роботи та відпочинку;

v авторитарний стиль керівництва;

v відсутність можливості проявляти ініціативу.

     Низький соціальний статус професії, ненормований робочий день також впливають на цей процес.

Рольові чинники

Відсутність чіткості в посадових обов’язках створює невизначе­ність у своїй ролі в колективі. У педагогічному колективі це може бути додаткове навантаження, яке за «неписаними правилами» до­ручене певним педагогам. Рівень роздратування працівника, що сут­тєво знижує ступінь його задоволеності роботою, виникає тоді, коли він не має змоги відмовитися від таких доручень або, навпаки, коло його обов’язків надміру звужують.

До групи рольових чинників також належать міжособистісні конфлікти та психологічна несумісність з окремими колегами. Якщо колектив не має можливості працювати як згуртована команда, з’являється відчуття розгубленості, відмежованості. Зникає, або ж не формується взагалі, бажання надавати підтримку будь-кому. Виникає страх звернутися по допомогу.

Рольовим чинником є також переживання внутрішнього про­тиріччя між бажанням бути хорошим сім’янином та успішним фахівцем («або сім’я, або робота»).

                                    Стадії професійного вигорання

Так само як вогнище поступово по­глинає поліна, професійне вигорання відбувається не одразу. Бувають ситу­ації, коли впродовж тривалого часу не­можливо точно сказати, що є найбільш вагомою причиною зниження якості життєдіяльності працівника. Однак існує кілька «маячків», які вка­зують на наявність «стресу спілкування» та на його стадію.

Стадія «Попередження»

Одним із найбільш важливих пускових механізмів професійно­го вигорання є звуження особистісного простору та інтересів до професійної діяльності. Стадію «Попередження» можна охарактери­зувати як надмірну захопленість працівника робочим процесом. Основним діагностичним маркером може бути відмова або мініміза­ція своїх потреб поза робочим процесом. Це може виражатися в ско­роченні часу на неформальне спілкування та відпочинок, витіснення зі свідомості переживань невдач. Працівник в цей період може час­то говорити про безсоння, погіршення уваги, емоційне виснаження, втрату відчуття себе.

     Втрата відчуття Я може виражатися в тому, що працівник:

• стає залежним від думки інших людей;
• знеособлює себе та свій вплив на робочий процес;
• втрачає інтерес до прийняття спільних рішень.

      Іноді знеособлення може переноситися на дітей і виражатися в сприйнятті їх як «об’єктів практики».

      У педагогіці саме з таким знеособленням пов’язаний суб’єкт-об’єктний підхід до виховання. Здійснюючи «автоматичне професійне функціонування», спеціа­ліст маніпулює людьми, пояснюючи це начебто благом та необхідністю. А тоді, коли вони протестують проти такого підходу, дратується та злиться. Тобто, робота стає головним, а іноді єдиним, смислом життя людини. Робочий енту­зіазм без належної винагороди, якщо не матеріальної, то хоча б мораль­ної, є руйнівним.

Знецінення своїх професійних досягнень може розвиватися у двох різних напрямах:

• працівник проявляє схильність до знецінення своїх досяг­нень, ступеня впливу на процес («я не такий успішний, як інші»);
• негативне ставлення переноситься на «об’єкти» його праці («кому це треба», «прийшли для галочки»).

     У процесі занурення у вигорання все частіше приходять думки про бажання змінити професію. Варто звернути увагу, що таке ба­жання стосується саме професії, а не місця роботи. Якщо розглядати професійне вигорання як процес, то його порівнюють з драбиною, якою можна як спуститися, так і піднятися. Оцінивши пройдені вниз «щаблі», можна сформувати індивідуальний план допомоги колезі. Слід пам’ятати, що кожний новий «щабель» міститиме в собі всі попередні симптоми і доповнюватиметься новими.

Стадія «Відчуження»

     Сигналом про те, що стадія відчуження настала, є втрата радості від роботи. Механізм відчуження набирає нових обертів. Емоції притупляються, в стосунках відчувається відстороненість. Дедалі частіше з’являється невизначене роздратування: «Дайте мені спокій!». Зникає емоційний підйом та позитив у спілкуванні з колегами. Діти замість допомоги та підтримки педагога починають страждати від його негуманного ставлення, контролю та нагляду. Власні невдачі приписують­ся іншим людям. Зникає емпатія, замість неї приходять байдужість та цинічність. Часто звучать саркастичні репліки про незадовільну мате­ріальну компенсацію, заклики саботувати через це робочий процес.

 

 

Стадія «Виснаження»

Відчуження набуває більш яскравого вираження. Негативні по­чуття щодо оточення і роздратування вже не можуть бути прихо­вані. Просто неможливо тримати їх у собі. Незмінними супутниками таких зривів стають почуття вини та сорому, що отруюють навіть не­значні проблиски радості та інтересу. Особливо важко переживають­ся ці почуття, коли людина не усвідомлює істинних причин того, що відбувається з нею. Вона наче застрягає між депресією та агресією. На цій стадії задіяні глибокі структури особистості. Емоційне ставлення до світу «сплощинюється». Проявляються переважно закладені рані­ше захисні установки та схеми. Спостерігаються гострі психосома­тичні реакції (тривалий головний біль, біль у шлунку, стійке безсо­ння, раптові приступи нудоти, запаморочення). Можуть розвиватися різні види залежностей, змінюватися звички в харчуванні.

Стадія «Розчарування та відчай»

Це завершальна стадія. Її маркерами є відчуття порожнечі, без­помічності та беззмістовності не тільки роботи, а й життя в цілому. Спостерігається своєрідне оціпеніння, імпульсивність та хаотич­ність рухів, відсутній вираз обличчя та очей. У тих, хто досяг цієї стадії, є тільки два виходи. Перший — попрощатися з роботою, що пов’язана зі спілкуванням з людьми, другий — розпочати непросту тривалу роботу над відновленням своїх професійних та особистісних якостей в межах психотерапії (психоаналізу, логотерапії, клієнт-центрованої терапії). Безсумнівно, що потрібно бути достатньо смі­ливим, аби визнати необхідність кваліфікованої допомоги.

                             Шляхи подолання професійного вигорання

Якщо вчасно виявити описані симп­томи, тобто на початкових стадіях, кожен спроможний допомогти собі самостійно. Для цього насамперед потрібне бажання.

       Американський  психолог Рейнольд  Неборо сказав: «Господи, дай мені  терпіння прийняти те, що я не в змозі змінити. Дай мені сили змінити те, що я можу змінити. І дай мені мудрість навчитися відрізняти одне від другого!» Мудрість – найзагадковіша властивість людини, здатна найбільш ефективно протистояти будь-яким видам вигорання, як  професійному, так і особистісному. Найбільш багатогранно вона відображається в здатності тверезо оцінити ситуацію і діяти відповідно до неї: або спрямувати зусилля на те, що можна виправити, або знайти способи співіснування з тим, що змінам не піддається.

      Варто пам’ятати про те, що  своєчасне усвідомлення істинних причин втрати інтересу до роботи може вивести спеціаліста на абсолютно новий рівень професіоналізму та забезпечити йому заряд натхнення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література:

Практичний психолог:дитячий садок №3,№4 2013р

                                       ПОРАДИ

ЩОДО САМОСТІЙНОГО ПОДОЛАННЯ ПРОФЕСІЙНОГО ВИГОРАННЯ

 

   Навчіться розуміти свої почуття. Усвідомлення того, що відбувається з вами в цей момент, вже є «рятівною паличкою» в ситуації стресу, навіть якщо у вас немає можливості поділитися з кимось своїми проблемами.

 

   Привчіть себе починати розмову про особисті невдачі та проблеми описом своїх досягнень та успіхів.  Це принесе вам внутрішню гармонію та врівноваженість.

 

   Навчіться просити про допомогу. Можливо, спочатку це буде непросто. Може з’явитися страх, що колеги подумають, наче ви не здатні впоратися з тим чи тим поставленим завданням. Однак, правильно розподіливши обов’язки, ви зможете ефективніше проявляти свої професійні навички та якості.

 

   Не відмовляйтеся від допомоги. Прийнявши її, ви водночас робите щасливим і того, хто запропонував цю допомогу, і себе.

 

   Займіть активну позицію – це один із найдієвіших способів. Не очікуйте, що нелегкі переживання, властиві для професійного вигорання, минуть самі собою.

 

   Пропишіть у своєму розпорядку дня час для сну та відпочинку. Виділіть стільки часу, скільки зможете, і визначте максимальний проміжок можливого скорочення. Наприклад, заплановані 2 години. Можливість скорочення – не більше 15 хвилин. Спочатку усвідомлено дотримуйтеся запланованого розкладу, доки це не стане звичкою. Зберіть «банк ідей» для проведення дозвілля. Коли  виникатиме відчуття розгубленості – « А що ж робити?» – заглядайте в складений заздалегідь список.

 

   Сприймайте процес подолання професійного вигорання як своєрідний життєвий виклик, що здатний зміцнити вас і як особистість, і як професіонала. Внутрішні ресурси є в кожного. Тільки глибина залягання  цього скарбу може відрізнятися. Тому уникайте порівняння своїх шляхів та швидкості виходу з кризи з результатами інших людей.