«СПІЛКУВАННЯ З ДИТИНОЮ:        ЗАВДАННЯ ДЛЯ ДОРОСЛИХ»

Консультація для батьків та педагогів

Як навчити дитину висловлювати свої думки, слухати  та сприймати думки інших? Відповіді на ці запитання нерідко непокоять батьків та педагогів, адже комунікативні вміння дитини дають їй смогу формувати адекватну самооцінку правильно ставитися до начальної діяльності.

Спілкуючись з дорослими, дитина пізнає світ, який її оточує, в усьому його розмаїтті — предметах, природі, людях та їхніх взає­минах. Тобто завдяки спілкуванню розвивається не лише комуні­кативно-мовленнєва сфера дитини, а й пізнавальна, емоційна, во­льова; особистість дитини в цілому. Отже, спілкування з дитиною є тим аспектом, що забезпечує цілісний підхід до її розвитку.

Спілкування об’єднує всі можливі сфери (побутову, ігрову, піз­навальну, практичну тощо) взаємодії дорослих із дитиною і розу­міння її:

• Ø дій, як практичних, так і пізнавальних;
• Ø реакцій на певний вплив дорослих;
• Ø емоційних станів та ставлення до будь-чого;
• висловлювань.

 Досвід спілкування дитини з дорослими

Якщо послухати, як спілкуються між собою дошкільники, мож­на помітити одну характерну особливість: вони більше намагають­ся висловитися самі, ніж почути інших. Проте висловлювати навіть власні думки вміє і прагне далеко не кожна дитина. Тому так важли­во навчити дитину дошкільного віку чітко формулювати й вислов­лювати свою думку, а також розуміти та сприймати думки та погля­ди інших.

Завдання навчити дитину висловлювати власні думки та ви­слуховувати інших спершу може видатися цілком простими та зро­зумілими. Проте і батькам, і педагогам є чому повчитися.

Спілкування з батьками

Якщо звернути увагу на те, як здебільшого батьки ставляться до своєї дитини, то очевидним стає, що процес спілкування зводить­ся переважно до постановки завдань та контролю за їх виконан­ням («Ти вдягся? А колготки? Ми ж запізнюємося в дитячий садок! Ти їв?»).

Іноді батьки ставлять запитання, на які дитина може дати розгорнуту відповідь, наприклад: «Що було в дитячому садку? Про що тидивився мультик? Як ти гадаєш, чому небо блакит­не?» тощо. Та якщо, з погляду дорослих, дитина думає надто дов­го чи відповідає неправильно — вони одразу перебивають її та по­чинають говорити самі. Опісля звучить риторичне запитання: «Зрозумів(ла)?». Звісно, дитина киває на знак згоди. Однак, якщо за­питати її, що саме вона зрозуміла, з’ясується, що її сприймання «від­ключилося» десь на 20-й секунді батьківського монологу.

Спілкування з педагогами

Як не дивно, в дошкільному навчальному закладі в педагога бу­ває більше часу та можливостей спілкуватися з дитиною, яка сама й підходить до нього, запитує про щось або висловлює свої мірку­вання, — головне для дитини, аби був зацікавлений слухач. Часто педагоги будь-яку спільну діяльність з дітьми перетворюють на «дискусійний клуб». Наприклад, малюючи білку, запитують: «Як ви гадаєте, чому вона влітку руда, а взимку сіра?». І якщо всі починають говорити одночасно, педагог вводить правило, якого дотримується і сам: висловлюватися потрібно по черзі. Щоб не казала дитина, до­рослий може уточнювати («Ти маєш на увазі…?») та узагальнювати («Тобто…»). І обов’язково має підкреслити, що думка дитини цікава.

Аби інші діти в групі не знудилися, потрібно приділяти одній дитині не більше 2-5 хвилин. Наостанок обов’язково необхідно уза­гальнити почуте. Якщо дитина перейшла на іншу тему — зазначити: «Це також цікаво, і наступного разу ми поговоримо про це, а зараз все-таки про білок». Однак якщо мета педагога — розговорити дітей для спілкування на різні теми, то можна залучити до бесіди й інших ре­плікою: «Дякую, ти дуже цікаво розповідала. Я бачу, Петрик та Оленка теж хочуть щось додати — давай передамо слово комусь із них».

Якщо думки дітей дуже відрізняються від загальноприйнятих, наприклад: «Це Дід Мороз взимку білок фарбує» або «Це татко-білка своїй сім’ї нові шубки купує», — то можна навести думки вче­них із цього приводу. Та не варто казати: «Ти щойно сказав дурницю, насправді правильно так…». Потріб­но зазначити, що думка вчених така ж цінна, як і думка дитини.

У дискусіях дитина вчиться пра­вил спілкування: прийняття певних поглядів, важливості того, що було ви­словлено. Вона починає відчувати, що її думки справді цікаві для дорослих та однолітків. І це закладає основу адекватної самооцінки дитини та віри в себе, можливість надалі сміливо роз­мірковувати та висловлювати власні ідеї.

І навпаки: постійні «окрики» до­рослих, знецінення думок дітей, не­стача часу для того, щоб дослухати їх до кінця, провокує у дітей появу заниженої самооцінки, страху перед висловлюванням власних міркувань спочатку мамі з татом, потім педагогам, згодом керівництву. А іноді й друзям.

Як спілкуватися з дитиною?

Чи завжди дорослі досягають цілей у взаємодії з дитиною? Прикро, та спілкування не завжди має конструктивний характер.

Близьким дорослим варто пам’ятати, що, вибудовуючи процес спілкування, необхідно думати не тільки про те, що вони говорять, але й як вони це роблять. Діти зазвичай пропускають повз вуха за­уваження, але дуже чутливо реагують на тон, яким їх було сказано. Інтонаційне забарвлення висловлювань дорослих, їхній емоційний тон дитина пам’ятає доволі довго. А власні переживання щодо цього коригують не лише її настрій і реакції, а й відображаються у поведін­ці дитини впродовж певного часу. Тому близьким дорослим не варто дорікати за неслухняність, вередливість, впертість дитини, а зверта­ти увагу на тон власних звернень до неї, який здебільшого і прово­кує саме таку поведінку дитини.

Віра дорослих у дитину, їхня впевненість — абсолютна впев­неність — в її силах, можливостях, вміннях, здібностях і здатнос­тях породжує і власну впевненість дитини в свої сили, віру в свої можливості. За висловом відомого російського психолога Тетяни Марцинковської, для того щоб дитина повірила в себе, в неї мають по­вірити дорослі. Батьківський оптимізм, позитивно-емоційна налаштованість щодо процесу й результату діяльності дитини окрилює її, надихає і забезпечує відчуття успіху.

Відчуття власного успіху, пережите й прожите в дитинстві, формує певний емоційний ресурс, який в майбутньому допоможе дитині долати труднощі й перешкоди на шляху до досягнення мети. Дитині має бути знайоме почуття задоволеності результатами своєї діяльності. Відчут­тя успішності ґрунтується на вірі у свої можливості, на достатній кіль­кості успішних дій. Успіх викликає і в зазвичай пасивних дітей більш або менш значне підвищення активності, неуспіх — зниження ак­тивності навіть у відносно активних дітей.

Елементарним забезпеченням проживання дитиною своєї успіш­ності є батьківська похвала й підтримка дитячих зусиль. Особливої уваги з боку дорослих потребує спроба дитини щось зробити само­стійно, адже саме спроба щось зробити має бути підтримана та схва­лена. Похвалити дитину, її дії треба одразу: «тут і тепер». У жодному разі не можна бути байдужими до дитячих звернень з приводу оцінення — для дитини це є життєво необхідним, від цього залежить подальше розгортання її взаємин із дорослими, її ставлення до світу, сприйняття себе в ньому. Тому не варто відсторонюватися від дитя­чих звернень та очікувань, ігнорувати їх.

Схвалення є необхідністю для дитини раннього, дошкільно­го, шкільного (і не лише молодшого) віку.

На жаль, дорослі виражають своє позитивне ставлення до дитини та її діяльності вкрай обмежено — зазви­чай найбільш поширеними словами схвалення є «молодець» і «дуже доб­ре», тож їм варто працювати над уріз­номанітненням свого словникового запасу.

Як зробити зауваження, не образивши дитину?

Інколи виникають ситуації, що вимагають від дорослих засуджен­ня дій дитини. У такому разі їм варто скористатися правилом: засуджувати можна лише вчинок дити­ни, а не саму дитину. Наприклад: «Я дуже засмучена твоєю поведін­кою», «Я ніколи не думала, що такий хороший хлопчик може так по­гано вчинити» тощо. За таких умов дитина переживає розчарування, але дорослі підтверджують свою любов до неї, впевненість в тому, що вона хороша, добра.

Також дорослим варто пам’ятати, що дитина лише вчиться, вона все робить вперше. А тому помилки під час виконання завдань неминучі, й дитині не завжди вдається бути акуратною. Отже, бать­ки та педагоги мають вміти висловлювати зауваження.

Часто батьки не одразу помічають, що щось зроблено не так, і в ліпшому разі спокійно кажуть, а в гіршому — вказують на це, при­крикуючи. Пізніше в школі й аркуші з зошита можуть повидирати. Якщо таку тактику використовувати регулярно, то рано чи пізно ди­тина може перестати відчувати, що її люблять, а також втратити на­дію на успішність. У неї може скластися враження, що вона — «невмійка», яка завжди все робить не так. Аби критичні зауваження дорослих були конструктивними, потрібно:

-                обов’язково починати з того, що вийшло. Бажано, щоб ди­тина уважно подивилася, наприклад, на свій ряд калігра­фічних гачечків і знайшла ті, що найбільше схожі на зразок. Якщо вона каже, що все прекрасно чи, навпаки, що все не так — дорослому потрібно спокійно вказати на те, що на його думку, не вийшло, і пояснити, чому;

-                 віднайти те, що вийшло «так собі», або те, над чим ще вар­то попрацювати;

-                визначити план дій. Наприклад: треба написати рядок га­чечків, тож це можна зробити так: сьогодні писати, доки гачечки виходять гарними (5-7 шт), а завтра те, що зали­шилося; або спочатку виписати важливий елемент, який виходить найгірше; або залишити письмо, відпочити, вико­нати якесь інше завдання, а згодом продовжити. Потрібно брати до уваги стан дитини, ступінь її втоми, включеності в роботу тощо.

Розвинені комунікативні вміння дитини як

передумова її успішності в навчанні

Дозрівання структур головного мозку та зміни в потребі бути успішним — чинники, що й визначатимуть результативність на­вчання вже молодшого школяра.

Важливі зміни в розвитку дитини дошкільного віку пов’язані з дозріванням структур головного мозку та мієлінізацією нервових волокон.

Дозрівання мозкових структур сприяє розвиткові півкульних зв’язків, що призводить до більш активного включення в життєдія­льність лівої півкулі, яка відповідає за: причинно-наслідкові зв’язки; увагу до дрібних деталей; розділення цілого на частини. Мієлінізація нервових волокон забезпечує швидкість та чіт­кість проведення збудження, а отже, в дитини збільшується кон­центрація уваги, точність і скоординованість її рухів.

Батькам важливо прислухатися до думок педагогів та практич­них психологів дитячого садка. Якщо вони рекомендують відвідати фахівців (неврологів, дефектологів, ней­ропсихологіє) — ліпше зробити це яко­мога раніше. Багато хто сподівається, що в школі все «випарується» саме собою. Як показує практика, цього не стається, навпаки: проблеми не зникають, а по­глиблюються. Дітям із неврологічними труднощами чи незрілістю структур головного мозку складно навчатися. Для них найліпшим варіантом підготовки до школи є ро­бота з нейропсихологом. Нейропсихологічна корекція сприяє фор­муванню усіх важливих нервових зв’язків між різними структурами головного мозку. І тоді в школу дитина йде функціонально гото­вою і відповідно стикається з меншою кількістю проблем.

У старшому дошкільному віці дитина починає ліпше контролюва­ти свою поведінку. Починає старанно дотримуватися правил в іграх, на­стільних чи рухливих, на відмінну від придумування правил або їх змі­ни безпосередньо під час гри — на попередньому віковому етапі.

Розвиток довільності зміщує акценти й у ставленні дитини до оцінювання її дорослими. Тепер дитина прагне не просто чогось на­вчитися, а володіти цим вмінням досконало. Вона прагне опану­вати навички. Їй уже недостатньо намалювати картинку, написати літеру, вдарити по м’ячу. Вона підходить до дорослих і запитує: пра­вильно зробила чи ні? І якщо батьки чи педагоги за звичкою, прак­тично не дивлячись, кажуть: «Все добре», — дитина старшого до­шкільного віку здебільшого засмучується або сердиться. Тому що щиро прагне зрозуміти, що їй вдається, а що ні.

Вік 6-7 років – перехідний від ігрової діяльності до навчальної. Саме тому й не рекомендують віддавати дитину до школи надто рано. Ліпше дочекатися того моменту, коли вона справді захоче гратися в ігри за правилами та виконувати завдання. Звісно, під час підготовки до школи й надалі є важливим ігрове та емоційно приємне подання інформації. Бажано з мінімальними домашніми завданнями. Адже надмірна складність, нудьга та неуспішність можуть взагалі відбити бажання дитини ходити до школи.

Увесь процес навчання (побутового, соціального чи шкільного)
схожий на підйом сходами багатоповерхового будинку. Коли дитину вчать звертати увагу насамперед на те, з чим вона впоралася, — у неї з’являється привід пишатися собою. У такому разі під її ногами буде не прірва постійного неуспіху, а пристойна кількість пройдених сходинок. Звичайно, щоб потрапити на горішні поверхи, потрібно ще потрудитися, але якщо частину шляху подолано, то дитина
здатна на цей підйом.