Психокорекція дитячих “медичних” страхів

     Дитячі страхи — небезпечне явище, що з віком не минає, а лише усклад­нюється й може призвести до тяжких психологічних проблем. Тому боро­тися зі страхами треба з раннього дитинства і робити це слід правильно.

    Дитячі страхи. Що це? Вияв природної бояз­кості, вередування чи наслідок знервова­ності та переживань? На відміну від багатьох ін­ших дитячих проблем, про які фахівці часто з пов­ною впевненістю заявляють, що з віком усе мине, дитина переросте, — про цю так сказати не мож­на. Дитина росте, і страхи ростуть разом з нею.

    Зміст страхів багато в чому визначається ві­ком. У два-три роки діти бояться самоти й тем­ряви. До шести років у них розвивається бурх­лива фантазія, образне мислення в поєднанні з характерними для малят наївністю та сугестив­ністю. Книжки, фільми, почуті розмови й реальні події дають багату поживу для дитячої фантазії, відповідно й страхів, пов’язаних з враженнями, отриманими ззовні. З часом страхи збільшуються, кон­кретизуються, починають супрово­джуватися агресією. Діти бояться злих казкових персонажів, вигада­них істот, які “ховаються за рогом” або “живуть під ліжком”, страш­них снів, батьківського покарання, сварки, грози, буревію, пожежі.

На першому місці за кількістю та інтенсивністю проявів у сучасних дітей стоять так звані “медичні” страхи (болю, уколів, крові, лікарів і хвороб).

    Тому   пропонуємо   розглянути кілька способів їх психокорекції, які загалом можна використовувати і для подо­лання інших видів дитячих страхів.

    Згідно з психодинамічним підходом до розу­міння психіки, процес психокорекції покликаний оптимізувати стосунки особистості з оточенням, нівелювати деструктивні процеси психіки дитини. Цим він подібний до процесу виховання. Спільне у психокорекції й вихованні те, що ці види пси­хологічного впливу зорієнтовані на розвиток особистості. Однак виховання вносить прямі поправки у поведінку дитини і лише опосередко­вано позначається на структурних особливостях психіки. Психокорекція ж передбачає виявлення глибинних  причин   неадекватної  поведінки   і роботу над ними, внаслідок чого відбуваються кардинальні зміни у психічній діяльності. Дитяча психіка — пластична, вона перебуває ще у про­цесі розвитку, становлення. Тому піддається ко­рекції, прямому впливу вихователя.

КАЗКОТЕРАПІЯ

      Одним зі способів не допустити переростан­ня дитячих “медичних” страхів у хворобу і допо­могти боязким дітям здолати їх є терапевтична казка.

      Останнім часом психологи все частіше вда­ються до казкотерапії для розв’язання психоло­гічних проблем дошкільнят. Інколи “лікувальні” казки-метафори нагадують народні або відомі авторські казки, а буває, що не мають ніякої літературної цінності, і не посвяченій людині зда­ються невиразними і малозмістовними. Але незалежно від особливостей змісту те­рапевтична казка завжди спрямована на те, щоб допомогти дитині упоряд­кувати її внутрішній світ, дізнатися щось нове про нього і здійснити бажані зміни.

        Психолог Разіда Ткач у книзі “Сказкотерапия детских проблем” (російська мова видання) ствер­джує, що казка вчить дитину поводженню зі страхом, допомагає спрямувати переживан­ня назовні, вивільнити емоції і таким чином подолати страх.

      Відомий австралійський психолог Д. Бретт пи­сала, що діти знаходять у чарівних історіях “від­луння” власного життя. Вони прагнуть скориста­тися прикладом позитивного героя у боротьбі зі своїми страхами і проблемами. Крім того, розпо­віді і казки вселяють надію на можливість подо­лання всього негативного.

Ефективність терапевтичної казки поясню­ється тим, що її сенс сприймається відразу на двох рівнях: свідомому і підсвідомому. Сві­домість дитини сприймає буквальний зміст каз­ки як вигадане. Дошкільник співчуває казковому персонажеві, ототожнює себе з ним, але, навіть коли впізнає свою проблему, все одно розуміє, що це відбувається не з ним. Підсвідомість же “вірить” почутому і задає потрібну програму змін у поведінці, поглядах, ставленнях.

      Лікувальна казка не призначена для читання всій групі дітей. її слід використовувати у психокорекційній роботі з однією дитиною або невели­кою підгрупою дітей, які мають ознаки певної фо­бії. Адже казка тільки тоді стає терапевтичною, коли дитина може ототожнити себе з її персона­жами, провести паралель між сюжетом і власною життєвою ситуацією, розуміє приховане повідом­лення.

      Психологи радять при розповіданні таких ка­зок, створити атмосферу емоційної близькості з дитиною, постійно підтримувати зоровий кон­такт. Успіх терапевтичної дії казки багато в чому залежить від ефективної організації процесу її розповідання.

ОСНОВНІ ПРАВИЛА ВИКЛАДУ ТЕРАПЕВТИЧНОЇ КАЗКИ

      Важливо створити для дитини “зону безпеки”, тобто забезпечити їй відчуття захищеності, спокою. Це досягається тим, що у казці діють як реальні, так і вигадані персонажі, це допомагає дитині зберігати розуміння того, що все відбувається не насправді. Перебуваючи у “зоні безпе­ки”, дошкільник не відчуває страху, збентеження або вини. Він просто слухає казку, пізнає щось нове, щось зіставляє, порівнює без будь-яких неприємних психологічних наслідків. А це означає, що він може поміркувати над почутим у пси­хологічно комфортній обстановці.

    Казку варто нібито випадково вплести у хід до­вірливої бесіди, коли психологічний бар’єр дити­ни природним чином зменшуєть­ся, і ви начебто просто базікаєте. У ці моменти дитина у повному ро­зумінні відкрита — і свідомо, і підсвідомо— для того, що ви хочете їй сказати. Якщо казка розказана невимушено, без повчального підтексту і для неї були відповідні підстави, дитина слухатиме уваж­но, осмислюючи її події.

      Необхідно забезпечити відпо­відну атмосферу особистісно-орієнтованого спілкування з ди­тиною. Варто говорити спокійним, “глибоким” голосом, супроводжуючи розповідь драматичними прийомами. Не дивуйтеся, якщо дитина просить розповісти казку ще раз. Наберіться терпіння і ви­конуйте прохання.

Не слід аналізувати та обгово­рювати терапевтичну казку відразу після її закінчення. Дайте дитині час зануритися в метафоричний світ, ототожнити себе з персонажами і подіями вигаданого світу.

АРТ-ТЕРАПІЯ

      Арт-терапія, як напрямок психокорекції дитячих страхів, особливо у поєднанні з казкотерапією, дає позитивні результати. Образотворча діяльність дозволяє досягти стану психологічного комфорту, при цьому маленький художник перетворюється на “глядача” та здійснює “перекладання” інформа­ції з емоційного на когнітивний рівень. Одночасно з цим змінюється ставлення дитини до минуло­го неприємного досвіду. Малювання, навіть без нашого психологічного втручання, — це могутній засіб самовираження, що допомагає малюку здій­снити самоідентифікацію, виявити свої почуття. З метою діагностики “медичних страхів” можна запропонувати дитині намалювати ситуацію, що її лякає, а з метою корекції страхів — ті казкові події, які дають зразок подолання страху.

      Малювати можна фломастерами, фарбами чи кольоровими олівцями, бажано самостійно, без допомоги дорослих. Сам факт отримання такого завдання організує діяльність дитини й мобілізує її на боротьбу зі страхом. Зважитися малювати — це значить безпосередньо зіткнутися зі стра­хом, зустрітися з ним віч-на-віч і цілеспрямова­ним, вольовим зусиллям утримувати його в пам’яті доти, доки він не буде зображений на малюнку. Разом з тим усвідомлення умовності зображення страху вже саме по собі сприяє зменшенню його травматичного характеру.

      Перший раз установка намалювати страх да­ється без будь-яких інструкцій. І більшість ді­тей, що бояться медичних маніпуляцій, малюють шприц, голку, лікаря, тільки не себе. При повтор­ному малюванні, дитині пропонується намалюва­ти себе в ситуації, яка її лякає.

      Дослідження вчених підтвердили, що ефект усунення страхів за допомогою арт-терапії досить помітний, складає 50% — якщо дитина малює тільки об’єкт страху, і 80-85 % — коли зображує себе в активній позиції подолання страху. Якщо дитина, малюючи вперше, зображує не тільки джерело страху, а й себе без вказівки дорослого, то результат є значно вищим. Якщо ж до­шкільник не малює себе і на другому малюнку, де він мав зробити це за інструкцією, то це вказує на виняткову інтенсивність страху або на його нав’язливий характер, що, зазвичай, спостеріга­ється при фобії.

ПСИХОДРАМА

           І ще один напрямок психокорекційної роботи, який можна ефективно застосовувати з метою по­долання страхів дошкіль­нят — психодрама. В основі її лежить припущення, що люди — це актори, які гра­ють різні життєві ролі.

       Якщо дослівно пере­класти саме слово “психо­драма”, отримаємо “дійство душі”. І справді, душа — діє, причому не всередині, що є звичним, а на зовнішньому, видимому рівні. Психологіч­но для рольової гри дитина дозріває приблизно до З років, але елементи психодрами у поведінці малюка спостережливі дорослі відзначають набагато раніше. В.В. Лебединський вважає: “Формується ж психодрама в дитячому віці спочатку як механізм зживання страхів. Пер­ші її прояви стосуються того моменту, коли дити­на навчилася повзати або ходити і таким чином набула відносної самостійності, незалежності від матері в освоєнні навколишнього простору. Маля, освоюючи цей ефективний механізм, може навмисне втекти або відповзти від мами, щоб потім повернутися і з радістю виявити, що вона тут, нікуди не зникла…”.

      Більш повне оволодіння психодрамою у до­шкільників відбувається в контактах з однолітками, у спільних іграх. Практично всі групові дитячі ігри побудовані на психодрамі. Актуальність викорис­тання психодрами при подоланні дитячих страхів пояснюється тим, що для дитини дошкільного віку основним і найважливішим видом діяльності є гра. Так, наприклад, після процедури вакцинації саме та дитина, яка найбільше натерпілася страху, може затіяти гру в лікарню, де виступить, скоріш за все, в ролі лікаря і вмовлятиме своїх пацієнтів не боятися і потерпіти (тим самим заспокоюючи саму себе).

      Проте не всі діти уміють таким чином до­помагати самі собі. Є такі, які не можуть відкрито фантазувати в іграх. Для них доводить­ся спеціально організовувати терапевтичне середовище і використовувати прийоми ди­тячої психодрами у вигляді театралізованого дійства, учасником якого стає сама дитина.

  Репертуаром для такої постановки можуть стати як реальні події, що  застосовуються  у казко терапії Казка «Відважний Флай» (з книги Разіди Ткач “Сказкотерапия детских проблем”), на­писана практичним психологом Юлією Ворошніною для се­мирічного хлопчика, який категорично від­мовлявся робити щеп­лення. Уході первинної консультації психолог дізналася, що хлопчик захоплюється комп’ю­терними іграми, де го­ловними дійовими осо­бами є гобліни, ельфи і горгульї. Саме ця ін­формація допомагає створити казку і в ме­тафоричній формі пе­редати дитині”послан­ня” про необхідність робити щеплення.

     Театральна поста­новка за цією казкою має терапевтичний ефект у подоланні “медичних страхів” для всіх дошкільнят.

                                            ВІДВАЖНИЙ ФЛАЙ

Психотерапевтична казка

     У давнину, а може і не так давно, у морі-океані був маленький казковий острів. Ріс на ньому диво­вижно гарний ліс. А в тому лісі жили добрі і веселі ельфи. Всі ці маленькі крилаті створіння з любов ‘ю доглядали ліс — свій дім. Та найголовнішим захис­ником лісу був маленький, але дуже сильний і від­важний ельф Флай.

    У жителів острова була одна таємниця: у не­прохідних нетрях вже більше ста років жила гор­гулья Ая. Одного дня, рятуючись від злих гоблінів, слабка і поранена, вона прилетіла до ельфів на острів. Злісні гобліни заздрили чарівній силі горгулій і вирішили винищити весь їхній рід. У страшному бою з велетнями рідні Аї загинули, і вона залиши­лася одна. Ельфи знали, що горгульї — небезпечні істоти, але змилосердилися над Аєю, заховали її від гоблінів у себе на острові і врятували від неминучої загибелі. Ая не любила денного світла і тому жила у хащах, подалі від усіх.

Але один раз на рік, літньої ночі, горгулья (у подя­ку за порятунок і збереження її таємниці) виходила на ґанок, щоб поділитися з мешканцями острова своєю магічною силою. Цього дня дорослі ельфи при­водили до замку своїх малят, і як тільки остан­ні промені сонця гаснули і на небі з’являлися зірки, починалося чаклунство. Кожному ельфу-малюку Ая вводила чарівний нектар, який блискучою крапелькою з’являвся на кінчи­ку її єдиного кігтя. Вона робила це, щоб допомогти маля­там стати дорос­лими, розправити крильця, і зробити їх міцнішими. Це тривало впродовж ста років.

       Так було і в те літо, коли мав подорослішати Флай. Біля оселі горгульї зібралися всі-всі-всі жителі острова. Горгулья спочатку розправляла свої крила, потім вимовляла чарівні слова і торкалася маленьких ельфів кігтем з крапелькою нектару, а після всього прикривала місце уколу листочком м’яти. Через деякий час маленькі ельфи, що вже подорослішали, злітали високо-високо на міцних і гарних крилах. Яким пре­красним був їх політ!

       Флай із захопленням спостерігав за перетворен­нями своїх товаришів. Він теж хотів мати сильні і гарні крила, але його так лякав гострий кіготь, що він ніяк не міг зважитися підійти до Аї. Його сердечко сильно билося від страху. Ні, Флай не був боягузом! Він не боявся нічого на світі… окрім горгульї та її кігтя.

      “Ая добра, але така страшна! А кіготь — та­кий великий і гострий! А раптом горгулья проткне мене наскрізь своїм кігтем ? Ні, навіть заради міц­них крил я не погоджуся на це. Нізащо!” — вирішив маленький ельф. Він сховався під листом папороті і звідти продовжував спостерігати. Ніхто не по­мітив, що Флай втік з церемонії і не зміцнив свої крильця чарівним нектаром горгульї Аї.

       Довго маленькому ельфові вдавало­ся приховувати від усіх, що не може літати так само високо, як інші. Він вправно перестрибував з од­нієї гілочки дерева на іншу — для цього йому вистачало сил своїх дитячих крилець. А щоб допо­магати мурашкам будувати мурашник  або грати з комаш­ками в хованки, крильця і зов­сім не були потрібні.

     Ніхто не знає як, але злі гобліни дізналися про таємницю ельфів. Вони вирішили помститися жи­телям острова і відправили до них найлютішо­го свого воїна. І ось одного дня великий човен зі страшним, розлюченим гобліном пристав до берега острова. Ступивши на землю, гоблін відразу почав ламати дерева, топтати траву, давити мурашок,

розоряти гнізда птахів. Жах охопив усіх лісових мешканців. Що ж буде з ними, лісом, островом ?

    Зібралися ельфи на раду і почали думати, як же зупинити гобліна і відправити його назад. Нарешті вирішили — треба добути квітку забуття. Ель­фи знали, що на одній далекій галявині росте ця дивна квітка і якщо гоблін вдихне її аромат, то забуде, для чого приплив на острів, і повернеть­ся додому. Але справитися з таким завданням зможе не кожен — треба бути дуже сильним і сміливим, щоб злітати так далеко по чарівну рослину і встигнути повернутися, поки її аро­мат не вивітрився.

    Сильних ельфів багато, а ось сміливців… Всі ельфи знали, що Флай найсміливіший з них. Тому відповідальну справу — врятувати ліс і всіх ельфів — доручили саме йому. Ось тут і з ‘ясувалося, що Флай не отримав нектару горгу­льї і його крильця не такі сильні і міцні, як у інших дорослих ельфів. Зчинилася паніка. Дехто став до­коряти маленькому ельфу, інші — вмовляли піти до Аї. Як важко було Флаю у цей момент! “Що ж мені робити ? Я повинен врятувати всіх! Але горгулья, її кіготь! Мені страшно! Може, можна обійтися без цього?” — хвилювався Флай.

      Хтось злітав за порадою до Аї. Горгулья передала крапельку нектару, щоб змастити крильця Флая. Раптом це допоможе? Так і зробили.

        О, диво! Крильця Флая почали світитися м ‘яким синім світлом і підняли його високо-високо в небо. Жителі острова раділи — скоро, зовсім скоро на­стане порятунок!

        Усі бачили, як Флай з квіточкою в руках про­мчав над ними. Залишилося тільки знайти гобліна. Але що ж це? Сяяння крилець ельфа раптом почало тьмяніти, і Флай став різко втрачати висоту — це закінчувалася дія нектару.

       На допомогу до відважного ельфа кинулися нічні метелики і посипали його пилком зі своїх крил. Від цього Флай (який і без того був легкий, як пушин­ка) став ще легшим, зміг піднятися і що було сил полетів до гобліна. До великого, схожого на кар­топлю, носа велетня залишалися лічені сантиметри. І тут гоблін чхнув, та так сильно, що на океані піднялися хвилі, а з крил відважного ельфа обси­пався весь пилок нічних метеликів, і квіточка розсипалася на пелюсточки. Впав Флай прямо під ноги злісного велетня.

      Лиходій уже заніс свою здоровенну лапу, щоб роздавити ельфа, і невідомо, що сталося б з Флаєм, коли б не Ая. Не зважаючи на пекуче сонце, Ая залишила свій притулок і на­кинулася на чудовисько, почала бити його крилами, і гоблін впав, втративши рівновагу. У цій страшній битві горгулья пошкодила крило і вже не могла бо­ротися. Долаючи сильний біль, вона встигла пере­нести Флая у безпечніше місце.

      А гоблін, звівшись на ноги, з ще більшою лют­тю почав руйнувати все довкола себе. “Якщо зараз не принести чарівну квітку, то на острові не за­лишиться нічого живого…” — подумав знесилений Флай.

Маленький ельф глянув на свою рятівницю і з по­дивом виявив, що не така вже вона і жахлива, як йому здавалося. І крила у неї м ‘які, і кіготь вже не такий страшний. Флай заплющив очі і попросив у горгульї чарівного нектару. Від уколу кігтем по тілу Флая пробігли мурашки, потім стало жарко. Він від­чув, як чари зміцнюють і розправляють його крильця, додаючи сили. Було трішки боляче, але вже зовсім не страшно. Флай піднявся у повітря. Його серденько гучно і швидко застукало, але не від страху, а від ра­дості — тепер у нього сильні і гарні крила. Ах, якби він знав раніше, як це чудово, хіба втік би з церемонії?

      З усіх сил помчав відважний ельф на казкову га­лявину за квіткою забуття. Декілька секунд опісля з квіткою в руках він вже був поряд з гобліном. І коли велетень зібрався розчавити будинок ельфів, Флай підлетів до його носа. Аромат чарівної квітки зробив свою справу — гоблін вдихнув його і завмер з піднятою ногою: замислився, подивився навколо, нічого не розуміючи, почухав потилицю і позадкував до свого човна.

      Як тільки човен відчалив, на берег вибігли, ви­летіли, виповзли всі мешканці острова. З усіх боків вони оточили відважного ельфа і стали дякувати за порятунок. Того ж вечора було влаштоване свя­то на честь Флая. За сміливість і відвагу його про­голосили королем і захисником усіх ельфів.

     Ми розглянули можливості психокорекційної роботи з дошкільнятами у подоланні їхніх “медичних страхів” засобами казкотерапії, арт-терапії, психодрами. Незважаючи на специфічну психологічну спрямованість цих методів, вважає­мо, що педагогам, для яких психологічне благо­получчя їхніх вихованців є нагальним завданням, запропоновані форми та методи роботи будуть посильні та зрозумілі.

    А наостанок дамо кілька практичних порад для батьків, адже, як стверджує відомий лікар Євген Комаровський, взаємини дитини й медицини базуються на теоретичній підготовці у домашніх умовах.

ПРАКТИЧНІ ПОРАДИ БАТЬКАМ

* Створюйте у малюка позитивне враження про медицину. Батьки мають пояснювати малю­ку, що лікар здійснює всі ті “страшні процедури” з добрими намірами.

* Не треба заздалегідь жаліти і втішати ма­люка. Навпаки йому потрібні батьківські спокій і врівноваженість, які підсвідомо сприймаються ди­тиною як запорука того, що з нею не відбувається нічого страшного й поганого. Що тимчасові непри­ємні фізичні відчуття зазнаються нею заради її ж користі, а не як злісні втручання “поганого лікаря”, з яким матуся, в уяві дитини, чомусь діє спільно, замість того, щоб боронити свою дитину.

* У жодному випадку обманювати дитину не можна. Не слід говорити, що буде не боля­че. Краще сказати, що буде трішки боліти, але недовго. А ви будете поруч і допоможете змен­шити біль після уколу. А щоб переключити увагу, потіште малюка ласощами або новою книжкою, забавкою, щоб маля знало, що після такої не­приємної процедури життя продовжує дивувати приємними сюрпризами.

* Під час вакцинації з дитиною треба до­мовлятися, “заговорити” її, дістати її довіру, а не тримати силоміць, щоб провести медичні ма­ніпуляції. Медичні сестри у дошкільних закладах застосовують позитивну тактику “підкупу” — обі­цяють, а після уколів дають малятам вітамінки. Та більш ефективним для боязкої дитини, яка плаче, здригається, відмовляється робити щеплення, буде логічне роз’яснення, що “краще зробити один ма­лесенький укольчик зараз, ніж захворіти, якщо його не зробити, й тоді отримувати 100 болючих уколів”.

     Корекційний процес можливий лише тоді, коли дорослий сензитивний до почуттів дитини, вислов­лює віру в її здатність взяти на себе відповідаль­ність за розв’язання проблеми. Адже найголовні­ше — це вміння педагога, медичного працівника, психолога встановити довірливі стосунки з дітьми. Без цього більшість методик і методів психокорекційної роботи втратили б свій сенс. Саме зі встановлення довіри між дорослим та дитиною починається будь-який вид роботи як у практичній психології, так і в усій дошкільній освіті.

І на останок, хочеться порадити усім бать­кам: щоб досягти успіху у вихованні своїх малят читайте більше про дітей і способи впливу на них.